Блейк Крауч: Темна матерія

Ще одна голка впивається мені в ногу.

Я скрикую, він викидає обидва шприци за край платформи.

— Ходімо.

— Що ви мені вкололи?

— Вставай!

Я підводжуся, чіпляючись за огорожу. На коліні кровоточить рана від падіння. Із рани на голові й досі тече кров. Мені холодно, я брудний і мокрий, зуби клацають так, наче зараз повилітають із рота.

Ми спускаємося. Хистка сталева конструкція хилитається під нашою вагою. Ступаємо вниз із останньої сходинки й прямуємо повз ряд старих генераторів.

Із підлоги зала здається ще грандіознішою.

Посередині ряду він зупиняється і світить ліхтариком на спортивну сумку, притулену до одного з генераторів.

— Новий одяг. Швидше.

— Новий одяг? Я не...

— Тобі не треба розуміти. Тобі просто треба вдягтися.

Попри весь цей жах я відчуваю проблиск надії. Невже він збирається відпустити мене? А для чого ж іще він примушує мене вдягатися? Невже в мене є шанс вижити?

— Хто ви? — питаю.

— Швидше. У тебе лишилося мало часу.

Я присів біля сумки.

— Утрися спочатку.

Зверху лежить рушник, яким я витираю грязюку з ніг, кров з коліна й обличчя. Я натягаю труси й джинси. Вони якраз мого розміру. Не знаю, що він мені вколов, тепер воно відчувається в пальцях — вони втратили спритність, і я незграбно застібаю ґудзики на картатій сорочці. Ноги легко влазять у дорогі шкіряні сліпони. Вони так само підійшли по розміру, як і джинси.

Мені більше не холодно. Здається, ніби в грудях розпечене осердя, тепло з якого випромінюється крізь мої руки й ноги.

— Куртку теж.

Я витягаю чорну шкірянку з дна сумки, встромляю руки в рукави.

— Чудово, — каже він. — Тепер присядь.

Я сповзаю по металевій станині генератора. Це масивна частина агрегату завбільшки з двигун локомотива.

Він сідає навпроти мене, помахуючи пістолетом у мій бік. Місячне світло заливає всю цю місцину, відбивається від розбитого скла високо вгорі, розсівається і падає на... Плутанину кабелів.

Шестерні.

Труби.

Важелі й шківи.

Пульти управління, засипані побитими вимірювальними інструментами й датчиками.

Техніка минулого століття.

Питаю:

— І що тепер?

— Ми чекаємо.

— Чого?

Він відмахується від мого питання.

Мене охоплює дивний спокій. Якесь недоречне відчуття умиротворення.

— Ви привели мене сюди, щоб убити? — питаю.

— Ні.

Мені так зручно сидіти, спираючись на стару машину. Я ніби потопаю в ній.

— Але ж ви хотіли, щоб я так думав.

— Бо не було іншого способу.

— Іншого способу для чого?

— Привести тебе сюди.

— А чому ми тут?

Він лише хитає головою, лізе лівою рукою під маску гейші й чухається.

У мене якесь дивне відчуття.

Ніби я одночасно дивлюся фільм і граю в ньому.

На плечі навалюється непереборна сонливість. Голова хилиться донизу.

— Хай подіє, — каже він.

Але я цього не хочу. Я опираюся, думаючи, як підозріло швидко він змінив пластинку. Він ніби перетворився на іншу людину, і ця різниця між тим, який він зараз, і тією жорстокістю, яку він демонстрував ще кілька хвилин тому, мусила б мене вжахнутися. Мені не можна так розслаблятися, але моєму тілу так затишно.

Я такий безтурботний, так глибоко й так далеко.

Він говорить до мене, ніби зізнається:

— Це була довга дорога. Мені не віриться, що я справді сиджу отут і дивлюсь на тебе. Розмовляю з тобою. Я знаю, що ти не розумієш, але мені так багато треба запитати в тебе.

— Про що?

— Як це: бути тобою?

— Про що ви?

Він вагається, потім питає:

— Що ти думаєш про своє місце в житті, Джейсоне?

Я відповідаю повільно, старанно добираючи слова:

— Це цікаве питання, враховуючи ніч, яку ви мені влаштували.

— Ти щасливий у своєму житті?

У контексті даного моменту, моє життя прекрасне до болю.

— У мене пречудова сім’я. Захоплююча робота. У нас затишне житло. Ніхто не хворіє.

У мене заплітається язик. Слова стають нерозбірливими.

— Але?

— Моє життя чудове, — кажу я. — Просто воно не визначне. Але був час, коли воно могло таким стати.

— Ти вбив свою амбіцію, так?

— Вона померла природнім шляхом. Від недогляду.

— А ти знаєш точно, як це сталося? Чи був якийсь момент, коли...

— Мій син. Мені було двадцять сім, і ми з Даніелою були разом кілька місяців. Вона повідомила, що завагітніла. Нам було добре разом, але це не було кохання. А може, й було. Не знаю. Ми точно не збиралися заводити сім’ю.

— Але завели.

— Якщо ти вчений, то час, коли тобі під тридцять, критичний. І якщо на цей час ти не заявив про щось видатне, то ти вибуваєш із гри.