Дара Корній: Зірка для тебе

Тоді, коли малим засинав у інтернатському ліжечку і прокидався посеред ночі від чорного коловороту в сні та від яскравого місячного сяйва з вікна, то не здавалося безглуздям.

А снилася йому вузька стежка в густому лісі. Він малий, зовсім, напевно, малий, притискається всім тілом до жінки, котра несе його на руках, ніжно огортаючи своїм теплом. Він звідкись знає — то мама. Йому добре, мама поруч. Вона смачно пахне, теплі долоні притримують дитя за плечі, він охопив її шию міцно рученятами, занурившись у густе, здається, русяве, волосся. Воно лоскоче, але малий не відвертається, бо йому затишно. Матуся чимось стривожена, малий чує гучне калатання її серденька, поривчасте дихання, і вона раз по раз озирається, дослухаючись до звуків за спиною. Але там лишень звична для лісу метушня: пташата перегукуються,

їжаки вовтузяться в траві, комашня дзижчить, листя шелестить, сухі гілочки під ногами потріскують. Його заколисують ті звуки, запах маминого волосся, погойдування на руках у такт ходи… Маля спить — і враз відчайдушний крик жінки вибухає в голові. Чиїсь сильні та жорсткі долоні виривають хлоп’я з тепла, і він летить наче зі світлої сонячної гори в темне провалля. Останнє, що чують вуха: «С-и-н-к-у!»… Останнє, що бачать очі — чоловіча розчепірена долоня з татуюванням-малюнком у вигляді відкритого людського ока. А потім? Потім світ вимикається, щоб увімкнутися місячним світлом у дитячому будинку на пружинному ліжку, де поруч соплять такі ж невдахи-безхатченки, як і він…

Історія його з’яви в інтернаті звичайна. Сергія підкинули півторарічною крихіткою під стіни дитячого будинку.

— Бідняточко, як звесі? — запитала нянечка, яка знайшла його липневого ранку біля контейнера зі сміттям. Таке на її пам’яті вже траплялося, та з нею вперше, от і спитала, що на язик упало.

— Ій-ій, — відповів, схлипуючи, заплаканий, запісяний, замурзаний, вбраний у синю майку та чорні шорти білявий сіроокий хлопчина, простягаючи до старої жінки рученята. — Їй гам оці. І а-лю-лі.

Що може розповісти півторарічна дитина про себе? Людська свідомість надто куца в такому віці, ти настільки довірливий і відкритий, що світ здається безпечним. Адже поруч вони, відповідальні дорослі, котрі мають оберігати — мама, тато — люблячі, турботливі. А коли з’являється відчуття приреченості (чужий, нікому не потрібний, зайвий, неповноцінний), бо ніхто ні від чого тебе не береже, тоді й спрацьовує інстинкт самозбереження через загострення внутрішнього стану.

Хлопця записали в свідоцтві про народження Сергієм. На цьому наполягала нянечка, яка його знайшла.

— Каже, жи звеці їй, то, певни, Сергій.

А чому не Андрій чи Віталій? Там також є кінцівка «ій». Але ніхто в такі тонкощі не влізав. Чи не однаково? Хай буде Сергій. Назвати ж якось треба. Добре, що Рудольфом чи Дельфіном не нарекли. Бо доволі часто матусі-зозулі, що відмовляються від власних малят у пологових будинках, воліють залишити своїм-несвоїм діткам хоч якийсь спадок. Ним вони вважають пишні імена. Така от компенсація за материнську любов. І разом із Сергієм у дитбудинку мешкали Ізаура з Еврідікою та Іглесіо з Руміном. Мов у приказці: як назвеш — таким і буде! Тож нянечка, що його знайшла, мала непоганий смак. Бо ім’я Сергій — не найгірше. І прізвище записали — Безхатченко. Також вигадка нянечки. Що ж, певне, то ліпше, аніж Найденко чи Сирота. А день народження? Тут просто: день, коли він знайшовся, рік — також приблизний намалювали… От і вся історія його офіційної документальної з’яви на світі білому. Півторарічний хлопчисько Їй, підкинутий та нічийний.

Після медогляду здорове (а що йому станеться влітку?), нагодоване, вимите та чисто й тепло вбране дитинча відправили в будинок маляти доростати до дитбудинку. Через шість років, за іронією долі, Сергій повернеться до цього ж дитячого будинку, щоб провести в ньому довгих дев’ять літ.

Скільки схожих між собою історій почув Сергій за роки, проведені в сиротинці? Траплялися й набагато гірші, ніж його. То коли дітей новонародженими малятами викидали в смітники, в смердючі нужники на автостанціях, залишали взимку посеред поля чи в лісі під деревом замерзати. Не набагато кращими були історії, коли малюків напівживих, опухлих від голоду чи синюшних від переохолодження, силоміць забирали від горе-батьків, наркоманів чи п’яниць, із підвалів, горищ, напіврозтрощених халуп. Кожна історія особлива, кожна мала однакове закінчення — гірке і передбачуване. Світ дитини валився — і разом із тим створювався новий. Його те безпомічне маля мало по крихті ліпити для себе із залишків тепла тих дорослих, хай нерідних, хто тоді був поруч, хто міг не лише дати харч, чистий одяг, дах над головою, а й міг подарувати розуміння, тепло серця… Нянечки, вихователі, вчителі, такі ж обділені долею та материнським теплом дітлахи поруч, не брати і сестри по крові, а брати та сестри по духу. Багато жорстокості, багато страждання, і фізичного, на жаль, теж, яке з часом стає частинкою плоті, і ти змушений прийняти його, впустити в себе, а потім перекладати на такі ж тендітні плечі інших, молодших від тебе.