Стівен Кінг - Переслідуваний

— Хоч поцілуй мене на прощання.

Бен поцілував її. У коридорі прочинилися сусідські двері й виглянула місіс Дженнер. До Річардсів долинув дражливий дух капусти із солониною. Місіс Дженнер велося добре — вона мала роботу контролера в районному розподільнику, де майже непомильно розпізнавала власників фальшивих карток.

— То ти не відмовишся від тих грошей? — спитав Бен Річардс. — Не наробиш ніяких дурниць?

— Не відмовлюся,— прошепотіла Шійла. — Ти ж сам знаєш, що не відмовлюся.

Бен незграбно обійняв її, потім, різко повернувшись, кинувся вниз ледь освітленими стрімкими сходами.

Шійла стояла на порозі, здригаючись від безгучних ридань, аж поки на першому поверсі глухо грюкнули двері. Лише тоді притулила до обличчя краєчок фартуха, й далі тримаючи в руці термометра, яким міряла дитині температуру.

Місіс Дженнер скрадливо підступила до неї і сіпнула за фартуха.

— Голубонько,— прошепотіла вона,— як матимеш гроші, я дістану тобі пеніциліну... Недорого... і якість добра...

— Забирайтесь геть! — крикнула Шійла.

Місіс Дженнер сахнулася й злякано вишкірилась, показавши пеньки почорнілих зубів.

— Я ж тільки хотіла допомогти,— пробурмотіла вона й хутенько подріботіла до своєї кімнати.

Крізь тонкі пластикові стіни чути було плач Кеті, а в кімнаті місіс Дженнер ревів та гикав телевізор. Учасник «Колеса» не зміг відповісти на призове запитання і в нього стався серцевий напад. Його винесли зі студії на ношах під оплески глядачів.

Місіс Дженнер, так само шкірячись, вписала Шійлу Річардс до свого записника.

— Побачимо,— промовила вона сама до себе. — Ми ще побачимо, якої ти заспіваєш згодом, чепурухо.

Вона з виляском згорнула записника й умостилася дивитись наступний тур змагання.

Коли Річардс вийшов на вулицю, мжичка перейшла в рівномірний дощ. На тому боці, під рекламою «Покуриш нашої травички — побачиш різні небилички», величезний термометр показував десять градусів. Отже, вдома у них, мабуть, градусів п'ятнадцять. А Кеті грипує...

Через порепаний, пухирчатий асфальт вулиці ліниво перебіг огидний пацюк. Потойбіч світив голими осями поїдений іржею «Гамбер» випуску 2013 року. Він був геть обдертий, зняли навіть підшипники з коліс і моторну раму, одначе поліція не поспішала прибирати це залізяччя. Вона взагалі рідко заглядала на південь від Каналу, в комунальний район, забруднений радіацією рай для пацюків, з безліччю автостоянок, покинутих магазинів, усіляких закладів і асфальтованих дитячих майданчиків. Тут хазяйнували ватаги мотоциклістів, а всі оті повідомлення в останніх вістях про подвиги дільничних полісменів були розраховані на наївних дурнів. Безгомінні вулиці видавалися примарними. Той, хто з'являвся тут, мусив одразу сідати у пневмоавтобус або надягати респіратор.

Річардс ішов швидко, не розглядаючись навколо й ні про що не думаючи. Повітря було насичене сірчаними випарами. Повз нього з ревінням пронеслись чотири мотоцикли, один мотоцикліст жбурнув у нього шматком асфальту. Річардс вчасно присів. Потім проїхали два пневмоавтобуси, обдавши його пругкими хвилями стисненого повітря, але він не зупинив їх. З двадцяти старих доларів, що їх він одержав на тиждень як безробітний, нічого не лишилось. Отож не було за що їхати. Мабуть, розбишаки на мотоциклах здогадувалися, що він злидень, і через те до нього не чіплялись.

У цьому районі жили безробітні. Висотні будинки, огорожі з металевої сітки, порожні автостоянки, на яких можна було побачити хіба що покинуті машини, накарлючені крейдою на асфальті і вже напівзмиті дощем непристойності. Вибиті вікна, пацюки, намоклі мішки від сміття, розкиданого по хідниках та водостічних рівчаках. На шолудивих сірих стінах — кривулясті написи: «Блідолиций, не вилазь на світ, чуєш?.. У кого є своя хата, той на „Доукси“ багатий... Кому кортить?.. Виймай свого лома... Томмі — бахур... Гітлер був хлопець хоч куди... Мері... Сід... Бий жидів!.. Побиті вуличні ліхтарі, встановлені ще в сімдесятих роках минулого століття компанією „Дженерал атомікс“. Електрики тут не з'являлися, бо ніхто не збирався заміняти ті ліхтарі. Для цього потрібні були нові долари. Електрикам вистачало роботи й у Північному районі. Там усе мало бути в порядку. Тишу довкола порушувало тільки то дужче, то слабше сичання пневмоавтобусів та відлуння Річардсових кроків. Це поле бою оживало, власне, лише вночі. А вдень його повивало сіре безгоміння, у якому все завмирало, крім котів, пацюків та жирної білої черви у смітті. Всюди панував дух гнилизни, що просякнув усі пори 2025 року — ще одного ступеня розквіту цивілізації. Кабелі безплатного телебачення були надійно заховані під землею, і спробувати пошкодити їх міг хіба що заплішений дурень чи революціонер. БТБ — це машина мрії, це щоденний хліб. За пакетик героїну треба віддати дванадцять старих доларів, „колеса із Фріско“ йдуть по двадцять за штуку, а БТБ зробить тебе наркоманом задарма. Трохи далі, на тому боці Каналу, „машина мрії“ працювала двадцять чотири години на добу, але... платити доводилося новими доларами, а вони були лише в тих, хто мав роботу. Проте майже всі чотири мільйони, що мешкали на південь від Каналу, були безробітні.