Олександр Ірванець: Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus

— Ну так тим краще! Семене Марковичу, — режисер аж запроменився дещо нещирою приязню. Він розставив руки назустріч старому акторові, ніби хотів стиснути його в обіймах. — Якщо вона така проста, то нам не буде складно поставити її на сцені. Колектив у нас молодий, здоровий, нам ще й не такі завдання по плечу! Розповідайте, шановний, розповідайте!

— Отож… — Було помітно, що Семен Маркович напружує пам'ять, пригадуючи щось давно і надійно забуте. — Отож… там є… Едіп, ясна річ, Едіп. А ще там є той пророк, точніш оракул, його звати… звати його — а! Тересій. Чи, може, Тіресій… Точно — Тіресій! Потім там ще фігурують… Як же ж їх?.. — Старий почухав голову під пов'язкою, котра знову збилася набакир.

— Може, Семене Марковичу, може, ви нам спершу розповісте, так би мовити, сюжет п'єси, перебіг дії? А вже потім пригадаєте всіх дійових осіб? — режисера відверто дратувала манера викладу, що її обрав Кушнір.

— Зараз-зараз. Дайте мені, будь ласка, зосередитися!.. — Старий актор іще раз підніс руку до голови.

Метелецький перевів свій погляд на акторів у залі, знову зняв окуляри, протер їх:

— Я, може, вам тим часом поясню, в чому причина. Там, у цій п'єсі, в самому її фіналі, є така сцена, коли Едіп, головний герой, втямивши увесь жах, всю трагічність ситуації, в якій він опинився, приймає рішення покарати самого себе. І він осліплює сам себе, виймає собі очі металевою пряжкою… чи брошкою… Пряжкою чи брошкою, Семене Марковичу? — Режисер знову повернув голову до Кушніра, але той все ще чухав собі десь під пов'язкою і, здавалося, перебував у глибокій задумі. — Ну, та несуттєво. І ось наш шановний Семен Маркович, розігруючи переді мною цю сцену, так би мовити, імпровізуючи, настільки захопився, що справді почав бити себе по обличчю, по очах якимсь гострим металевим предметом. — Метелецький насторожено всміхнувся. — Що то було, Семене Марковичу?

— Там ще є Креонт. Чи Креант? — Старий, видно, все ще не чув, що у нього запитують. Режисер махнув рукою.

— Семене Марковичу! Чуєте мене, Семене Марковичу, шановний! Вам, напевно, і справді треба піти і ще трохи відпочити! Добре?

Старий актор кивнув і, все ще чухаючи собі чоло під низько насунутою пов'язкою, повільно почвалав до виходу із зали. Незрозуміло було, чи чув він слова режисера, а чи просто так сам собі вирішив, що свою частину роботи виконав і може бути вільним.

Метелецький подивився йому вслід, іще раз протер окуляри, насадив їх на носа і розвів руками.

— Добре, шановні, роботу над майбутнім спектаклем продовжимо завтра. Самі бачите, сьогодні Семен Маркович трохи… не в формі. Всі вільні.

Ігор не ввійшов, а буквально вбіг у Вікторову гримерку. І саме вчасно — Віктор уже повільно скручував комірця алюмінієвої безкозирки з пляшки настоянки «Цукрова». На вузькому гримерному столику лежало п'ять чи шість пересохлих цукерок-подушечок з повидлом.

— О, добре! — Віктор повернув голову в його бік. — А то я вже без тебе починати зібрався. То що там? — Він дістав з шафки-трюмо пластикового стаканчика, точнісінько такого, в яких у буфеті подавали каву, налив туди на два пальці настоянки і простягнув товаришеві. — Давай! Поїхали!

Ігор махнув, бридкий смак «Цукрової» обпік піднебіння, потім горло і заструменився кудись донизу, в глибини організму. Подих на мить забило, очі засльозились, та потім все минуло.

— Нову постановку Метелецький робитиме… — видихнув він разом з випарами настоянки. Віктор відвернув обличчя:

— Це я зрозумів. І що ставитиме?

— Того, як його?.. «Царя Едіпа». Знаєш таку п'єсу?

— Ні… Хоча начебто в технікумі, коли вивчали той, західний театр занепаду, то згадували якусь подібну назву. Цар якийсь чи, може, король…

— Король? Може, король Лір?

— Може, й король… — Віктор теж випив і, впхавши до рота подушечку, заходився ганяти її язиком. — Фу, ну й гидота ця «Цукрова»!..

— А ти не запам'ятав, що то за п'єса?

— Яка? Про короля?

— Так. Про короля.

— Ні, зараз не згадаю. Так, у підручнику сторінки прогортав, коли до заліку готувався. Я ж тоді вже над дипломною працював. «Партизанська балада», пам'ятаєш? Я там Грицька грав. Грицька-підпільника.

— Шкода…

— Що шкода? Чого шкода?

— Шкода, що не запам'ятав…

Та перестань ти! Давай по другій!

Ігор більш-менш отямився вже за квартал від свого будинку. Ніби в тумані пригадувалось, як їхав трамвай, від театру, через річку, мостом, і там, на мості, у брудних надвечірніх сутінках, начебто хтось когось намагався упіймати, гнався, кричав, і всі пасажири у трамваї прикипіли до вікон, мовчки спостерігаючи, і лише мала дівчинка десь у матері на колінах запитала високим голоском: «Мамо, а сьо таке підемік?»