Олександр Ірванець - Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus

При вході до театру вахтерка, зауваживши Ігоря, сердито кивнула йому і, не вимовивши ні слова, вказала одночасно головою, очима й пальцем на дошку оголошень. Там, посеред графіків репетицій, занять з пластики та щотижневих профспілкових зборів, нині висів новий аркуш, на якому було надруковано (у два кольори, бо лише таку, чорно-червону, стрічку цього разу вдалося дістати секретарці) оголошення, стисле за змістом і чітке за формою:

«ВСІМ АКТОРАМ, ЗАЙНЯТИМ У ПОСТАНОВЦІ П'ЄСИ „ЦАР ЕДІП“ ДАВНЬОГО ГРЕЦЬКОГО ДРАМАТУРГА СОФОКЛЕСА, ЗІБРАТИСЬ О 9 ГОД. РАНКУ В КІМНАТІ ПОЛІТЗАНЯТЬ ДЛЯ ЗАКРИТОГО ЧИТАННЯ ТЕКСТУ». Підпису під оголошенням не було.

Ігор через плече озирнувся на годинника, який висів біля віконечка вахтерки. Стрілки показували десяту з кількома хвилинами. Ну, так і є, дорога з дому до театру рідко забирала в нього менше ніж дві години. Трамвай у цю пору року був єдиним транспортним засобом, який працював у місті бодай трохи надійно. Втім, і в кінці весни, коли поновлювався регулярний автобусний рух, трамваї все одно переважали. Їхні розчовгані, блискучі рейки з'єднували найдальші куточки міста, найостанніші висілки. Залиті мастилом, брудні колії тяглися посеред вулиць, розходячись на стрілках під гострими кутами. Інколи вони з'являлися просто з-під землі, тобто з-під асфальту: це означало, що вони тут були давно, споконвіку, а вже пізніше їх зверху залито асфальтом. у таких випадках по рейках не їздили трамваї, проте інколи відрізки колії можна було угледіти на глухих вуличках передмість — значить, і сюди колись дотягувалася павутина трамвайних маршрутів? Принаймні так можна було подумати, хоча це була занадто простенька логіка. Бо ж можна було також припустити, що ці фрагменти колії покладено тут зумисно — із розрахунком на те, що колись, у майбутньому, їх буде подовжено і вони дотягнуться, зростуться з матірною мережею чи дадуть початок новій, внутрішній, автономній, мережі. Принаймні перехожі звертали увагу на такі колії лише тоді, коли, перебігаючи стрімголов вулицю перед вантажівкою, раптом спотикалися, перечіплялися об металеву балку й падали, збиваючи коліна, здираючи долоні, гублячи речі і, вже стоячи накарачках, широко розплющеними очима впритул спостерігаючи, як стрімко наближається, летить на тебе кілька тонн металу, як блідне й витягається обличчя водія за вітровим склом у кабіні, як димляться різко натиснуті гальма, як завантажену задню частину авта, що її ще називають кузовом, заносить, і тому на цей неправильний паралелепіпед уже можна дивитися під певним кутом — відповідно вітрове скло кабіни зі зблідлим обличчям у ньому теж від'їжджало вбік, також під кутом, і скло починало блікувати, й перелякане обличчя зникало за прозоро-непрозорою блискучою амальгамою.

Ігор різко струсонув головою. Треба таки піднятися до кімнати політзанять. Це приміщення знаходилось на третьому поверсі, поряд з кабінетом заступника директора з ідеологічної роботи. Якого, втім, усі називали Парторг. Первинно задумувалось, що там має бути зала для занять з балетної підготовки і танців. Але зараз балетна зала з перилами вздовж стіни й довгим, надщербленим у кількох місцях дзеркалом містилась у підвалі, а у світлій продовгуватій кімнаті на третьому поверсі стояли рядами стільці, на столі громадилась збита з фанери трибуна, а по стінах було порозвішувано щити з текстом державного гімну, зображенням герба, прапора та інших державних символів. Усе, як і мало бути у Державному театрі.

Трохи захекавшись на сходах, він спинився перед дверима, прислухався, поклавши долоню на клямку. Всередині точилася розмова — не читання, а саме розмова, вже це він міг розрізнити. Читання було б монотонним, а розмова тривала на високих тонах. Домінував голос режисера Метелецького, захоплений і піднесений. «Ну, хіба в драматургії головне — текст? О ні, шановні, я з цією тезою ніколи не погоджуся. А ви вже мені, будьте ласкаві, повірте, я в театрі не перший день!..» — з погано потамованою насмішкуватістю запитував цей голос у когось із присутніх там, за дверима. Ігор натис на двері, й вони відчинилися.

— О, нарешті! — вигукнув Метелецький, усміхаючись в його бік. — А то ми все тут ніяк почати не можемо. Проходьте, Ігоре, сідайте…

У першому ряду кімнати для політзанять сиділи на стільцях через один молода актриса, котра мала грати Іокасту, Семен Маркович, як і вчора, з пов'язкою на чолі і в полотняній туніці, та ще кілька акторів. Метелецький походжав перед ними упоперек неширокого проміжку, котрий відділяв перший ряд від стола з трибуною. На столі, в нього за спиною, лежала течка, звичайний швидкосшивач із зав'язаними поворозочками. Течка не була особливо грубою, проте кілька сторінок усе ж визирало з-за верхнього краю білим полем. Усе це Ігор зауважив миттєвим боковим зором, доки перейшов кімнату й сів у четвертому ряду, за спиною Семена Марковича.