Робер Мерль - Чоловіки під охороною

Коли врахувати, яка серйозна ця проблема, то поводиться Кресбі не зовсім гарно. Зрештою, ми зібралися тут не для того, щоб глумитися з Метьюза, а щоб переконати його вжити необхідних заходів.

Я дивлюсь на державного секретаря і звертаюся до нього ввічливим тоном, про який сам він, розмовляючи зі мною, забував:

— Я радий, що ви порушили це питання. Воно вельми важливе. Ні в США, ні за рубежем серед жертв енцефаліту-шістнадцять не виявлено жодної жінки.

Скелтон і Метьюз ціпеніють, особливо, певна річ, державний секретар. Плечистий і огрядний, він притискує одну до одної свої величезні волохаті руки, потім спирається ліктями на стіл, випинає вперед хижу щелепу й, зиркнувши на мене з-під густих брів, зачіпливо питає:

— Енцефаліт-шістнадцять не пристає до жінок? Хіба таке можливе?

Хоч його формулювання видається мені не дуже науковим, я терпляче відповідаю:

— Це не єдина відома нам недуга, яка вражає чоловіків і від якої жінок захищає імунітет. Ось, скажімо, гемофілія.

— Що, що? — розгублено перепитує Метьюз. — А який зв’язок між гемофілією і енцефалітом-шістнадцять?

— Ніякого, — докидає Кресбі вбивчим тоном. — Просто доктор Мартінеллі порівнює два імунітети. Жінки мають імунітет і проти гемофілії, і проти енцефаліту-шістнадцять.

— І як ви поясните цей імунітет? — запитує Метьюз із тією самою приголомшливою наївністю, яку я ще раніш помітив у нього.

— Я не можу його пояснити, — відповідаю я. — Це дані досліджень.

Западає мовчанка, довга й гнітюча. І вона навіть до речі. Потрібен час, щоб перетравити цей факт. Мене дивує не мовчанка, а місіс Уайт чи, точніше сказати, те, як ми на неї дивимося. Вона аж тетеріє, побачивши, як раптом усі чоловіки прикипають поглядами до неї. О ні, місіс Уайт не плекає ілюзій! Ця п’ятдесятирічна жінка, з ніг до голови сіра, позбавлена будь-яких ознак колишньої вроди. Вона не звикла, щоб на неї дивились, та ще й так пильно, стільки чоловіків водночас. Місіс Уайт багровіє, почуваючи себе винною за свій імунітет, і сором’язливо всміхається державному секретареві, мовби вибачаючись перед ним. Але Метьюз і цього разу не всміхається до неї своєю сліпучою білозубою усмішкою професіонального політика. Він тільки злобливо, довго й пильно дивиться на неї.

Насправді все це триває, я певен, лише дві-три секунди, але потім, коли я згадуватиму нашу розмову, саме ця сцена щоразу спливатиме в моїй пам’яті.

Моя зустріч із Метьюзом нічого не дала. Навіть через три тижні після нашої розмови він не вдарив на сполох і не вжив жодних профілактичних заходів, яких я домагався. Але найбільше мене дивує те, що й досі мовчить преса. У ній, як це часто буває, закордонні справи заступають внутрішні. Тепер засоби масової інформації спрямували свої вуха й очі на Таїланд і на ті важливі ініціативи щодо цієї країни, які щойно висунув президент. Газети навіть не замовчують енцефаліту-16. Він їх просто не цікавить. Зрідка з’являються невеличкі замітки про цю недугу, але в жодній із них не говориться про те, яке серйозне становище склалося.

Однак на таке становище вже звернули увагу невропатологи. Про це свідчить моя пошта й телефонні дзвінки. Але ті лікарі, як і я три тижні тому, надто шанобливо ставляться до адміністрації, довіряють їй і покладаються на очолювану мною комісію, яка має виробити необхідні рекомендації. Що ж до громадської думки, то я доходжу жахливого висновку: число смертельних випадків ще не досягло такого рівня, щоб її хвилювала ця проблема. Навіть більше, багатьом людям здається, ніби в такій пошесті «немає нічого особливого», вона може спалахнути в Африці, в Азії, у крайньому разі, в Латинській Америці, але тільки не в Сполучених Штатах. Коли я сказав про своє занепокоєння одному з редакторів газети «Вашингтон пост», то наштовхнувся на ввічливий скептицизм. Я відкрив у тому чоловікові, як і в багатьох інших, дві віри, що, злившись водно, таки справляють враження: це — сліпа віра в медицину США і ще одна, не менш сліпа віра в здатність адміністрації мобілізуватися проти національної небезпеки.

Мене, мушу сказати, приголомшує й жахає відповідальність, яка лягає на мої плечі й до якої я зовсім не готовий. Я такий занепокоєний, що втратив сон і щоночі розмірковую про те, що повинен робити.

Я з тривогою помічаю, що Аніта помалу перестає бути мені опорою. В міру того, як наближаються президентські вибори, я бачу її все рідше й рідше, і коли ми зустрічаємося з нею, вона говорить зі мною тільки про вибори та про Таїланд. А коли я нарешті нагадую про енцефаліт-16 і про потребу негайно вжити профілактичних заходів, вона намагається ухилитись від цієї розмови. «ХЕВ не забариться вжити рекомендованих тобою заходів, — каже вона. — Май же терпіння, Ральфе. Крім твоєї пошесті, є й інші справи».