Марина и Сергей Дяченко - Ключ від Королівства

Це було дивне видовище – король, який по-турецьки сидить на піску. Ніби відчувши це, Оберон підвівся, не торкаючись нічого руками. Неначе злетів.

Я теж підвелася. (Я просто не могла перед ним сидіти!)

– Бо ми – Королівство, – сказав він зовсім іншим, низьким і суворим, владним голосом. – І піклуємося не про свої зручності, а про весь світ. Ти гадаєш, у цих скелях залишився хоч один дракон? Ти гадаєш, хоч одна русалка виходить на берег місячної ночі? Світ завойований людьми, віддано людям, – і це начебто правильно. Однак правильно й інше: завтра опівдні (ні хвилиною пізніше) Королівство піде звідси на пошуки нової землі. Так вирішив король.

– А я нічого й не кажу, – забелькотіла я перелякано. – Тільки… А як же я? Що я повинна робити?

Він знову сів за стіл. Посміхнувся. Сказав тепер уже звичним голосом:

– А ти нічого не повинна, Ліно. Річ у тім, що за вдачею ти – маг. Ти можеш змінювати те, що я називаю тонким світом, а більшість людей навіть не здогадується про його існування. Зараз у нас у Королівстві дуже забракло магів. А у дорозі вони вкрай необхідні. Я сам-один не зможу наглядати за всім караваном, вчасно помічати всі небезпеки, допомагати всім, хто потребує допомоги… Правда, є ще Ланс і Гарольд – старший і молодший учні. Але цього мало. Чим більше магів у каравані – тим безпечніший шлях, тим більша ймовірність, що всі дійдуть до нового місця живими й неушкодженими.

Отже, Ліно, я пропоную тобі посаду молодшого мага дороги в Королівстві. Ти або погоджуєшся – і тоді завтра вирушаєш разом із нами або не погоджуєшся. Тоді один крок – і ти вдома. Однак після цього я вже ніколи більше за тобою не прийду… Ти відповіси відразу, чи дати тобі час на роздуми?

– Але… – у мене раптом затрусилися коліна. – Я ж нічого не вмію… І звідки ви взяли? Це через той випадок на зупинці, так? Та я після того намагалася знову щось таке зробити, проте нічого не виходило! Навіть якщо я й маг, я… у мене… не вийде! Мені ж тільки тринадцять! Може, потім, коли я подорослішаю…

Я говорила й говорила, а вуха у мене палали все сильніше й сильніше. Мені хотілося заритися в пісок, що був під ногами. Краще б Оберон ніколи мене не зустрів, не привів у Королівство, тоді б я так не зганьбилася. (Цю мить я згадуватиму, мабуть, до старості – яка ж я була боягузка й дурепа…)

Оберон витягнув щось із шухляди столу й підкинув на долоні. Я відвела погляд від нього, проте на руки глянула. А він уже тримав здоровенний кинджал із тонким лезом.

І наступної миті, майже не замахуючись, метнув кинджал у мене!

Вістря летіло просто в моє ліве око.

І як я примудрилася не напудити в штани? (Чесно кажучи, ще трохи – і стала б моя ганьба очевидною…)

А так – я просто заволала, як скажена, й відштовхнула цей триклятий кинджал… (Я так і не зрозуміла, як.) Кинджал на мить уже завис перед моїм обличчям, а потім розколовся вздовж на дві чіткі половинки – праву й ліву. І обидві половинки кинджала беззвучно впали в пісок біля моїх ніг.

У мене аж мурашки сипонули з голови до п’ят, і в голові щось стислося. (Може, це мізки мої курячі зіщулились?)

– А ти кажеш – не виходить, – серйозно зауважив Оберон. – Вроджені дані в тебе наявні. Та якщо не розвивати – так і зникнуть років під вісімнадцять.

Я подумала: може, відмовитись від усього цього? Заридати? Або нехай додому негайно повертає?

Я не заплакала. Тільки сказала докірливо:

– Ви ж могли мене вбити…

– Нісенітниця, – він посміхнувся. – Поглянь…

Оберон витяг із шухляди ще один кинджал і, перш ніж я встигла злякатися, метнув просто в бридку маску. Мить – і кинджал знову опинився в його руці. Я не встигла збагнути, як воно так вийшло, однак маска висіла неушкоджена – така ж гидка, як і раніше.

– Це такий кинджал?

– Ні, це я так кидаю … І ти так зможеш. Коли навчишся.

– Правда? А що іще можуть маги?

– Утихомирювати чужий гнів. Чути й бачити потаємне. Відчувати небезпеку. Будувати повітряні замки. Літати. Вбивати поглядом. Усе залежить від ступеня майстерності.

Я замислилася. Мені раптом страшенно захотілося навчитися… ні, не вбивати поглядом. (Хоча якщо згадати Зайцеву – то це було би дуже до речі.) Захотілося раптом літати – ой як захотілося, аж пучки пальців засвербіли і, здається, я навіть стала трішечки легшати…

– Обероне… Ваша величносте…

– Так?

– Якщо я дам згоду йти з вами, ви потім повернете мене додому?

– Як тільки влаштуємося на новому місці. Один крок – і ти вдома. Та й по всьому.