Клайв Стейплз Льюис - Небіж чаклуна

Дядько сів у крісло й сказав:

– Гаразд, я розповім тобі все про свій експеримент. Ти коли-небудь чув про стару місіс Ліфей?

– Вона була моєю двоюрідною бабусею чи щось таке? – запитав Діґорі.

– Не зовсім так, – відповів дядько Ендру. – Вона була моєю хрещеною матір’ю. Подивися он там, на стіні.

Діґорі поглянув на збляклу фотографію і побачив обличчя старої жінки в капелюшку. Тепер він зміг пригадати, що колись бачив це саме фото у старій шухляді, вдома, у селі. Він запитав у матері, хто це, й мати не виявила особливого бажання розповідати йому, хто там зображений. «Проте обличчя гарне, – подумав Діґорі, – хоч на тих старих фотографіях ніколи нічого не розбереш».

– З нею було щось не так, дядьку Ендру? – запитав хлопчик.

– Ну, знаєш, – сказав дядько Ендру, захихотівши, – це залежить від того, що для тебе не так . У людей такі обмежені мізки. Вона, безперечно, була дуже дивною у своєму пізнішому житті. Тому вони її й замкнули.

– У божевільні, ти хочеш сказати?

– Ой, ні, ні, – палко заперечив дядько Ендру. – Нічого подібного. Вони лише вкинули її до в’язниці.

– Он як! – здивувався Діґорі. – Що такого вона вчинила?

– Ох, бідолашна жінка, – відповів йому дядько Ендру. – Вона повелася дуже необережно. На світі багато всіляких речей, і нам не слід цікавитися ними всіма. Вона була завжди добра до мене.

– Але послухай, дядьку, до чого тут Поллі? Я хотів би, щоб ти…

– На все свій час, мій хлопче, – сказав дядько Ендру. – Вони випустили на волю стару місіс Ліфей, перш ніж вона померла, і я був одним із небагатьох людей, кому вона дозволила доглядати себе, коли востаннє захворіла. Вона не любила примітивних, обмежених людей, ти розумієш. Я теж їх не люблю. Але вона і я були зацікавлені одними й тими самими речами. Я був у неї лише за кілька днів до її смерті, й вона попросила мене піти в її дім, знайти там стару шухляду, відчинити її і принести їй маленьку коробку, яку я там знайду. Тієї миті, коли я підняв ту коробку, я відчув поколювання у пальцях і зрозумів, що тримаю в руках велику таємницю. Вона віддала коробку мені й попросила, щоб, як тільки вона помре, я спалив її, не розкриваючи, з дотриманням певних церемоній. Цю обіцянку я не виконав.

– Це було негарно з твого боку, – сказав Діґорі.

– Негарно? – повторив дядько Ендру спантеличено. – О, я тебе розумію. Ти хочеш сказати, що малі хлопці завжди виконують свої обіцянки. Дуже добре: це правильно й порядно, і я радий, що тебе навчили так робити. Але, звичайно ж, ти повинен зрозуміти, що такі правила, хоч які вони добрі для малих хлопців, і слуг, і жінок, і навіть для людей загалом, не слід застосовувати до дослідників і великих мислителів, і мудреців. Ні, Діґорі. Такі люди, як я, що володіють прихованою мудрістю, звільняються від загальних правил, так само як ми звільнені від загальних радощів і втіх. Нам судилася, мій хлопче, доля висока й самотня.

Кажучи це, він зітхнув і здався Діґорі таким поважним, шляхетним і таємничим, що на якусь мить хлопець справді подумав, він щойно почув щось надзвичайно високе й прекрасне. Але тут йому пригадався бридкий вираз, який він побачив на дядьковому обличчі за мить перед зникненням Поллі: і відразу він побачив істину, яка ховалася за шляхетними словами дядька. «Усе це означає, – сказав він сам до себе, – що він думає, що може чинити все, що йому до вподоби, й усе, чого він захоче».

– Звичайно, – сказав дядько Ендру, – я не смів відкрити коробку довгенько, бо знав, у ній може зберігатися щось дуже небезпечне. Адже моя хрещена мати була жінкою надзвичайною, однією з останніх смертних жінок у цій країні, які мали в собі чарівну кров. (Вона розповідала, що в її часи існували ще дві такі жінки. Одна з них – герцогиня, а друга – прибиральниця.) Фактично, Діґорі, ти тепер розмовляєш з останнім чоловіком (можливо), який справді мав хрещену матір-чарівницю. Ось так! Пам’ятай це до того часу, доки ти сам станеш старим чоловіком.

«Я переконаний, вона була злою чарівницею», – подумав Діґорі, а вголос запитав:

– Але що буде з Поллі?

– Ти мені вже геть набрид зі своїм запитанням! – розсердився дядько Ендру. – Так ніби це має якесь значення. Моїм першим завданням було з’ясувати, що там зберігалося в коробці. Вона була дуже давня. І я навіть тоді знав уже досить, аби зрозуміти, що вона не ані грецька, ані давньоєгипетська, ані вавилонська, ані хетська, ані китайська. Вона була давнішою, ніж будь-яка з тих цивілізацій. О, то був великий день, коли нарешті я довідався істину. Коробка походила з Атлантиди, з того зниклого острова. Це означало, що вона на сотні років давніша, аніж будь-які речі кам’яної доби, викопані в Європі. Але на відміну від них вона не була грубо обробленою річчю. Бо на початку часів Атлантида була великим містом із палацами, храмами й ученими людьми.