– Чому весь цей одяг давно не зогнив? – здивувалася Поллі.
– Магія, – прошепотів Діґорі. – Ти хіба її не відчуваєш? Я готовий побитися об заклад, що кімната наповнена густими чарами. Я відчув це тієї миті, коли ми сюди увійшли.
– Будь-яка з цих мантій коштує сотні фунтів, – завважила Поллі.
Але Діґорі більше цікавили обличчя, і справді на них варто було подивитися. Люди сиділи на кам’яних стільцях під стінами, і простір посередині між ними лишався вільним. Можна було пройти вздовж рядів і по черзі роздивитися обличчя.
– Думаю, вони були вродливими людьми, – сказав Діґорі.
Поллі кивнула головою. Усі обличчя, які вони могли роздивитися, були, безперечно, гарними. І чоловіки, й жінки здавалися добрими й розумними і, схоже, походили вони від вродливої раси. Але ступивши кілька кроків униз по кімнаті, діти побачили обличчя, що здавалися трохи іншими. Вони були дуже врочистими. У вас виникло б відчуття, що слід би бути дуже обачними, зустрівши живих людей із такими обличчями. Коли вони пройшли трохи далі, то опинилися серед облич, які їм не подобалися. Це сталося десь на середині кімнати. Обличчя людей, які тут сиділи, були мужніми й гордими, але здавалися жорстокими. Трохи далі ще жорстокішими. Ще трохи далі вони були жорстокими, але вже не здавалися щасливими. Були там навіть обличчя, позначені виразом розпачу. Останнє обличчя з усіх було найцікавішим – жінка, вдягнена ще розкішніше за інших, дуже висока (але кожна постать у цій кімнаті була вищою, ніж люди з нашого світу) з виразом такої люті й гордості, що вам би перехопило дихання. Але вона теж була гарною. Через багато років, на старість, Діґорі сказав, що він ніколи у своєму житті не бачив жінки такої вродливої. Але варто додати, що Поллі завжди стверджувала: нічого такого занадто вродливого вона в ній не бачила.
Ця жінка, як я сказав, була останньою: але за нею стояло багато порожніх стільців, так наче кімната призначалася для ще більшої кількості людей.
– Мені хотілося б знати, яка історія схована за всім цим, – сказав Діґорі. – Ходімо назад і подивімося на ту річ, схожу на стіл посередині кімнати.
Річ, яка стояла посередині кімнати, не була, власне, столом. То була квадратна опора заввишки чотири фути, а над нею височіла золота арочка, з якої звисав золотий дзвін. А поруч лежав маленький золотий молоточок, щоб ним бити по дзвону.
– Цікаво… Цікаво… Цікаво… – промурмотів Діґорі.
– Тут, схоже, щось написано, – сказала Поллі, нахиляючись і дивлячись на опору збоку.
– Чорт забирай, і справді, – погодився Діґорі. – Але, звичайно, ми не зможемо це прочитати.
– Не зможемо? Я не така переконана в цьому, як ти, – сказала Поллі.
Вони обоє стали пильно роздивлятися напис, і, як ви, певно, вже здогадалися, літери, викарбувані в камені, були дивними. Але потім сталося чудо: бо, поки діти роздивлялися обриси дивних літер, хоч ті й не змінювалися, вони виявили, що можуть їх зрозуміти. Якби Діґорі пригадав, як лише кілька хвилин тому він сказав, що ця кімната зачарована, він міг би зрозуміти, що чари почали діяти. Але його надто опанувала цікавість, тож він дедалі більше прагнув довідатися, що написано на камені. І незабаром вони обоє про це довідалися. Там було сказано приблизно таке – принаймні таким був його зміст, хоч поезія, коли вони читали ці рядки, була кращою.
Авантюристе, подзвони у дзвін,
І хай тебе не налякає він,
Чи хай насниться тобі диво з див,
Що сталося б, якби ти подзвонив.
– Налякає він нас чи не налякає, – сказала Поллі, – але небезпеки нам не треба.
– Але хіба ти не розумієш, що це хибна думка? – сказав Діґорі. – Ми тепер не можемо відступити назад. Бо не зможемо позбутися думки, що сталося б, якби ми подзвонили у дзвін. Я не маю наміру повернутись додому й збожеволіти, завжди думаючи про це. Не біймося!
– Не будь дурним, – сказала Поллі. – Яка тобі різниця, що сталося б?
– Я думаю, кожен, хто зайшов би так далеко, як ми, сушив би собі голову, поки не схибнувся. Тут діє магія, ти мусиш зрозуміти. Вона вже впливає на мене.
– Але на мене вона не впливає, – різко відказала Поллі. – І я не вірю, що й на тебе вона впливає. Ти лише затуляєшся нею.
– Нічого іншого я й не думав від тебе почути, – сказав Діґорі. – Бо ти дівчина. Дівчата не хочуть нічого знати, крім пліток і нісенітниці про людей, у чомусь зацікавлених.
– Ти був дуже схожий на свого дядька, коли це сказав, – промовила Поллі.
– Чому ти відхиляєшся від теми? – запитав Діґорі. – Ми розмовляли про те, чи…
Читать дальше