Клайв Стейплз Льюис - Лев, Біла Відьма та шафа

– Я тут, – вигукнула вона. – Я тут! Я повернулася, зі мною все гаразд!

Люсі стрімголов вибігла з порожньої кімнати і в коридорі одразу ж зіткнулася з іншими дітлахами.

– Усе гаразд! – повторювала вона раз за разом. – Я повернулася, я вдома!

– Про що ти там базікаєш, Люсі? – знизала плечима Сьюзан.

– Як?! – здивувалася Люсі. – Ви що – мене навіть не шукали?

– То, виходить, ти ховалася? – усміхнувся Пітер.

– Бідна-бідна Лу! Вона десь ховалася, а ніхто цього й не помітив!

– Якщо тобі так закортіло, аби тебе почали шукати, ховатися треба набагато довше!

– Але ж мене не було не якихось п’ять хвилин, а довгі-довгі години! – дивувалася Люсі.

Усі інші лише витріщилися одне на одного.

– Ото дає! – Едмунд покрутив пальцем біля скроні. – Пришелепкувата, та й годі.

– Ти про що, Лу? – спитав Пітер.

– Як це, «про що»? – Люсі навіть образилась. – Одразу після сніданку я забралася до платтяної шафи і мене не було декілька годин! Там я куштувала чай, і зі мною трапилося таке-е-е…

– Що за дурниці? – знов знизала плечима Сьюзан. – Ми вийшли з кімнати якусь хвилинку тому, а ти – майже одразу за нами.

– Люсі каже не дурниці, – заступився за молодшу сестру Пітер, – вона вигадує, аби всіх потішити, чи не так, Лу?

– А от і ні! Нічого я не вигадую! – затялася Люсі. – То не проста шафа, а чарівна! А в шафі – і ліс, і сніг, а в лісі – фавни, і Чаклунка, і навіть ціла країна! А зветься вона Нарнія! Ходімо-но, покажу вам!

Уже не знаючи, що й думати, услід за збудженою Люсі всі повернулися до кімнати. Дівчинка вибігла вперед та розчахнула двері шафи.

– Ось! Самі подивіться!

– Ото дурненька! – похитала головою Сьюзан, зазирнувши у шафу та посунувши убік хутряні пальта. – Звичайна собі шафа. Дивись-но – ось її задня стінка.

Усі по черзі разом із Люсі зазирнули усередину, розсуваючи руками збірки хутра, щоб упевнитись, що то звичайнісінька собі шафа. У ній не було ані лісу, ані снігу, тільки дерев’яні стінки та гачки для одягу. Аби остаточно упевнитись, Пітер навіть забрався усередину та обмацав шафу руками.

– Що ж, непоганий розіграш, Лу, – цокнув язиком він, вилізаючи з шафи. – А ми вже були прийняли все на віру. Майже прийняли.

– Але це правда! – спалахнула Люсі. – Чистісінька правда! Лише мить тому тут все було інакше. Чесно-чесно. Повірте мені!

– Люсі, годі! – зупинив її Пітер. – Припини. Ти вигадала добрий жарт, ми його оцінили. І на тому крапка.

Від сорому Люсі почервоніла як рак і хотіла щось заперечити, але й гадки не маючи, як саме, натомість гірко розридалася.

Упродовж наступних декількох днів Люсі була невтішна. Вона могла б замиритися з друзями, якби лише визнала, що то і справді була її вигадка. Але як надзвичайно чесна дівчинка, впевнена у своїй правоті, вона ніяк не могла змусити себе кривити душею. Люсі страшенно засмучувало те, що інші вважали її розповідь брехнею, і, правду кажучи, і ще й не дуже вдалою брехнею. До того ж, якщо двоє старшеньких пошуткували та забули, Едмунд, який іноді бував досить уїдливим, нещадно з неї кепкував. Він ніяк не бажав вгамуватися та весь час глузував, допитуючись, чи вона, часом, не знайшла браму до інших світів у буфеті чи, може, у коморі, яких у будинку було чимало. А надворі, як на лихо, стояла чудова погода, і весь цей час вони проводили на свіжому повітрі: купалися, рибалили, лазили по деревах або валялися у вересі. Одна лише Люсі не раділа з отих всіх забавок. Так тривало доти, доки знов не прийшла негода.

У той день з самого ранку дощило, і коли навіть опівдні не розвиднилося, діти вирішили, що нема чого робити, хіба що пограти у хованки просто в домі. Сьюзан випало шукати, тож, щойно інші кинулися врозтіч по будинку, шукаючи, де б їм сховатися, Люсі попрямувала до кімнати з шафою. Вона і не збиралася там ховатися, бо знала, що це лише змусить інших все пригадати їй та знову кепкувати з неї. Дівчинці лише кортіло ще разочок зазирнути всередину, бо їй вже здавалося, що казкова Нарнія, як і зустріч з фавном, їй наснилися. «У такому величезному домі має бути вдосталь потаємних закуточків, – вирішила Люсі. – Тож я встигну один-єдиний разочок зазирнути у шафу, а потім підшукати собі гарну схованку». Але щойно вона дійшла до шафи, як позаду почулися чиїсь кроки, тож їй нічого не залишалося, як залізти всередину та зачинити за собою дверцята. Не щільно, бо ж вона знала, що немає нічого дурнішого, як власноруч замкнути себе у шафі, навіть якщо та шафа і не чарівна.