Клайв Стейплз Льюис: Кінь і його хлопчик

– Ти геть не розумієш! Може, чемні розумні коні такого зовсім не роблять, а я вже встиг нахапатися дурних звичок від дурних дикунів! Який же сором на мене чекав би в Нарнії, коли б я надумав зробити таке на очах у пристойного кінства . Ти як гадаєш? Тільки чесно! Як то кажуть, не жаліючи моїх почуттів: чи качається пристойне кінство на моріжку?

– Звідки мені знати? – здивувався хлопчик. – Особисто я поки що цим і не переймався б – спершу треба ще дістатися твоєї загадкової Нарнії, а потім вже дивитися, хто там і на чому качається! Ти хоч дорогу знаєш?

– Я знаю, як дістатися Ташбаана. Він стоїть на самому краї великої пустелі. Далі треба перетнути пустелю, а з середини пустелі вже буде видко великі Північні гори. Розумієш, «північні»! Виходить, Нарнія десь там, за тими горами. Нам би тільки Ташбаан минути, а там нас уже не зупинить ніхто й ніщо! Найстрашніша небезпека для нас обох – то людські міста та селища, тож від них краще триматися якнайдалі!

– А чи можна той Ташбаан якось обминути?

– Власне, обминути можна, але для цього доведеться завернути в глиб країни, де дороги прокладені між оброблюваними полями, а це означає, що прослизнути непоміченими навряд чи вдасться, та й доріг тамтешніх я не знаю, тож будь-якої миті можна наскочити на будь-кого. Ні, найкраще, що можна вигадати, – це триматися моря та прокрадатися вздовж узбережжя. Тут хоча б усе знайоме: попереду поміж пагорбів самі лише пасовиська, де подекуди зустрінеш отару з пастухом та сполохнеш кролика-ґаволова чи галасливу чайку. Ну що, годі теревенити – рушаймо!

Похитуючись на затерплих ногах, неслухняними руками Шаста осідлав Ігого; у свою чергу той благодушно пішов легкою риссю, не пускаючись у галоп. Так промайнув увесь день. Уже надвечір уторована стежка вивела їх із пагорбів у долину, де виднілося якесь селище. На околиці Шаста спішився та рушив далі пішки. Доки він купував у селі хліб, цибулю та редиску, кінь обійшов селище полями та зустрів хлопчика з іншого краю долини. План спрацював, тож вирішили триматися його кожен другий день, коли знадобиться їжа.

Подорож ішла Шасті на користь. Його м’язи наливалися силою, з коня він уже майже не падав, і лише Ігого дорогою за старою звичкою форкав та буркотів: «Теж мені, чувал із борошном – верхи на такому скакуні!» або «Навіть коли б ми були у цілковитій безпеці, виїхати з тобою на велику дорогу – сорому не скараскаєшся!» Та попри всі образливі слова Ігого виявився напрочуд гарним наставником, бо ніхто не навчить вас їздити верхи краще за самого коня. Поволі Шаста навчився їздити риссю, галопом, брати з копита в кар’єр, долати бар’єри, і навіть залишатися у кульбаці тоді, коли Ігого зненацька зупинявся або різко забирав праворуч чи ліворуч – вміння, без якого, за словами самого Ігого, не можна обійтися ані в герці, ані в битві. Про битви, у яких брав участь сам Ігого, возячи на собі таркаана, Шаста ладен був слухати нескінченно. Аби згаяти час у дорозі, кінь і справді розповідав йому історії з минулих походів: що таке марш-кидок, переправа через бурхливі гірські потоки, кавалерійська лава, та про те, як сходиться в атаці кіннота проти кінноти і починається така січа, у якій коні, справжні бойові огирі, б’ються нарівні з людьми: кусають одне одного, б’ють копитами, топчуть та стають дибки, аби вершник удвічі сильніше завдав смертоносного удару бойовою сокирою чи мечем. Але розповідати про те Ігого не любив, як не благав його Шаста.

– От не докучай мені своїми розпитуваннями, – часто-густо відказував Ігого. – Бо все одно то були ганебні війни на славу тісрока, а мене примушували битися в них як раба та безсловесну твар – навіть згадувати соромно! А от якщо мені випаде честь битися за Нарнію, то я битимусь вільним конем, от тоді й розповідати буде про що. На північ! До Нарнії – уперед! Ур-р-ра! І-го-го!

Невдовзі Шаста засвоїв, що тільки-но з вуст Ігого зривався цей клич, як йому, Шасті, треба готуватися до галопу.

Так промайнув тиждень, а може, й не один: бухта змінялася бухтою, мис – мисом, долина – долиною, село – селом, річка – річкою… А скільки їх було на шляху – Шаста вже й з ліку збився, коли однієї місячної ночі трапилося от що: того дня, проспавши майже до вечора, вони рушили в дорогу, коли сонце вже сідало. Десь позаду лишилися великі пагорби, попереду простягалася рівнина, ліворуч – темнів гай, а прибережна смуга крилася десь за піщаними дюнами праворуч. Ігого, який ішов то риссю, то чвалом, раптом завмер.