Клайв Стейплз Льюис - Кінь і його хлопчик

Уся долина по обидва боки річки рясніла тінистими садочками так, що здалеку здавалося, ніби вона поросла густим лісом, і лише підійшовши ближче можна розгледіти білі кам’яниці, де влітку полюбляли відпочивати ташбаанські багатії. Та не встиг Шаста роздивитися як слід, як раптом у ніздрі йому вдарив густий аромат садових квітів та стиглих фруктів – то обабіч дороги, майже впритул, поставали білі стіни кам’яних огорож, через які звішувалися важкі віти плодових дерев. І вже за чверть години мандрівники опинилися там, де просто понад дорогою, що вела до міста, над головою висіли запашні плоди, що їх Шаста не тільки зроду не куштував, а навіть і в очі не бачив.

– Що за дивовижне місце, скажу я вам! – у захваті вигукнув він.

– І не кажи, – кивнув Ігого, – та я бажав би опинитися від нього якнайдалі, хоча б на тому боці міста, серед мертвих царів. А там – на північ і до Нарнії!

Цієї миті здалеку долинув тягучий сумний та тремтливий звук, від якого, здавалося, здригнулося все навкруги. Він швидко набирав сили, поки не наповнив собою всю долину. Оговтавшись, Шаста збагнув, що насправді в тих диких звуках є якась музика, але така гучна та пронизлива, що вселяла мало не тваринний жах.

– То сурми Ташбаана дають сигнал до відкриття міської брами, – повівши вухом, сказав Ігого, – ми опинимося біля неї вже за хвилину. А тому, Аравіс, зігни спину, голову – похнюп, ногами пересувай так, ніби на них гирі, очей не підіймай, бо, як на мене, ти схожа на принцесу, тільки чомусь одягнену в лахміття! Уяви, ніби все твоє життя тебе шпиняли та лаяли на всі заставки, а за найменшу провину саджали в колодки.

– Чиє б нявчало, – пирхнула у відповідь Аравіс. – Комусь теж не завадило б похнюпити голову та вигнути шию, бо зараз він має вигляд бойового коня, який щойно вивалявся у багнюці та намагається удавати із себе селянську шкапу.

– Тихіше! – шикнула на них Гвін. – Ми вже майже прийшли.

Що ж, так воно й було. Тепер вони стояли на березі річки, і вода хлюпалася вже біля самих ніг – залишалося перейти довгий міст із темними кам’яними арками. На воді весело вигравали ранкові сонячні зайчики; праворуч, ближче до гирла річки, виднілися верхівки корабельних щогл, а за мостом вервечкою тягнулися подорожні, здебільшого селяни – деякі вели за вуздечку віслюків та мулів з поклажею, інші – просто несли корзини на голові. Діти й коні приєдналися до потоку, що рухався до міста.

– Що сталося? – прошепотів Шаста на вухо Аравіс, побачивши в неї на обличчі якийсь незнайомий, майже чужий, вираз.

– Добре тобі, для тебе Ташбаан – лише порожній звук, – так само пошепки відповіла Аравіс, – а я… я мала б в’їжджати в місто з почтом й охороною, із солдатами попереду та рабами позаду, та не пішки, а в паланкіні. А від міської брами мене б бігом віднесли до самого палацу тісрока – хай будуть вічними його літа! – на звану вечірку… А що замість того? Потайки, серед якихось селян… Тобі цього не зрозуміти!

Цього Шаста дійсно не зрозумів. «Що за дурниці?..» – знизав плечима він.

На дальньому краю моста, де фортечний мур, вежа з прочиненою брамою здавалася маленькою та вузькою, але це тільки тому, що до неї було ще далеко, і тому, що вона була набагато вища, ніж той берег, де вони ступили на міст, обабіч брами, опираючись на списи, стояла дюжина охоронців – по півдюжини з кожного боку. Дивлячись на них, Аравіс мимоволі подумала про те, як вони тут вишикувалися б струнко, як на параді, коли б дізналися, чия вона донька. Усі інші, звісно, про те й не думали, а думали лише про те, як би прослизнути повз варту без зайвих питань. На щастя, вартові питань і не ставили, лише один із них, ухопивши морквину просто з кошика, що селянин тримав на голові, кинув її у Шасту та грубо розреготався:

– Гей, хлопче, хапай, бо замість моркви перепаде тобі на горіхи від твого хазяїна, коли той побачить, як ти його верхового коня під поклажею водиш!

У Шасти мало серце з грудей не вискочило: невже всі їхні старання пішли на пси і перший «йолоп» упізнав в Ігого бойового коня?

– А хазяїн про те знає, ось як! – якомога безтурботніше вимовив Шаста і одразу ж пошкодував про те, адже замість слів вартовий дав йому такого стусана, що мало не здалося.

– Я тебе навчу, холопе шолудивий, як розмовляти з вільним остраханцем!

Від болю в Шасти навіть навернулися сльози, та, може, воно й на краще, бо інший вартовий лише рукою махнув, мовляв, маєш своє – ну, то й геть звідси. А Шаста, якщо і схлипнув, то зовсім трішки, бо до чого-чого, а до стусанів він звик.