Клайв Стейплз Льюис: Принц Каспіан

Із колодязем їм неабияк поталанило – тепер не було потреби йти по воду до ручаю. Розчистивши джерело від бур’яну, діти знайшли залишки кам’яного мурування колодязя півколом. Тим часом купа хмизу на узвишші збільшилася так, що змерзнути серед ночі тепер міг тільки ледащо. І поки дівчатка бігали до саду по яблука, хлопці взялися за багаття. Вони розклали його якнайближче до кутка, де ще збереглися стіни і де, як їм здавалося, було затишно та тепло. Давно відвиклі від похідного життя хлопці довго чаклували над багаттям, а якщо чесно – змарнували половину сірників, та врешті-решт вогонь весело затанцював по патиччю. Діти розсілися навколо багаття, спиною до холодної стіни, а лицем до жару, та спробували напекти яблук, нанизуючи їх на патички. Та дуже швидко збагнули, що печені яблука добрі, якщо їх присмачити цукром, а ось «яблуко на патичку» виходило або таке гаряче, що тільки пучки обпечеш, або навпаки таке холодне, що й їсти бридко. Довелося задовольнятися яблуками в сирому вигляді – просто з дерева.

– Це наштовхує на думку, – підсумував Едмунд, – що шкільні сніданки були не такі вже й огидні, як здавалося у школі. От я, наприклад, не відмовився б від окрайця хлібця навіть і з маргарином…

Хай там як, а дух пригод уже захопив дітлахів, тож про повернення до школи годі було й згадувати.

Коли від останнього яблука залишився сам недогризок, Сьюзан іще раз пішла по воду. Повернулася вона сама не своя.

– Ось погляньте-но, що я знайшла! – промовила вона стишеним голосом, передаючи оте «щось» до рук Пітерові.

На долоні у Пітера це «щось» блиснуло тьмяним жовтим світлом. Багаття спалахнуло яскравіше, і в його світлі всі розгледіли, що то було.

– Щоб мені крізь землю провалитися, якщо це не… – тільки й мовив він, передаючи це «щось» іншим.

Крізь землю він не провалився, та всі й без того зрозуміли, що саме він мав на увазі. То була маленька шахова фігурка, а саме кінь. Звичайна за розмірами та незвичайна за вагою, бо відлита вона була зі щирого золота, а в очах палали рубіни, точніше лише один, бо інший випав та десь загубився за довгі віки.

– Дивіться-но, – скрикнула Люсі, – він як дві краплі води схожий на того, що був у наших королівських шахах – тих, якими ми грали в Кейр-Паравелі.

– Не журися, Сью, – спробував утішити старшу сестру Пітер.

Але та була невтішна.

– Та як мені не журитися, згадуючи ті щасливі часи! Як ми грали у шахи з фавнами та з дружніми велетами! А які пісні нам співали русалки! А яка ладна була в мене конячка-а-а!

– Годі рюмсати, поміркуймо тверезо! – вже іншим тоном – рішуче – мовив Пітер.

– Про що тут міркувати? – здивувався Едмунд.

– Невже ніхто досі не здогадався, куди нас занесло?

– Ой! – підхопила Люсі. – Увесь цей час я відчувала, що тут криється якась загадка, невже ти її розгадав?

– Ану, кажи вже, Пітере! – додав Едмунд.

– Гаразд, – Пітер огледів присутніх і зробив паузу, – ми з вами на руїнах Кейр-Паравеля.

– Стривай-но, – заперечив за всіх Едмунд. – З якого дива?! Озирнися навколо – тут усе лежить у руїнах уже не одне століття! Коло самісіньких воріт стоять дерева заввишки з фортечний мур! А камені скрізь поросли мохом і лишайником! Тут ніхто не жив принаймні років триста, якщо не більше!

– Припустімо, – прийняв зауваження Пітер. – Із цим і справді заковика. Але залишимо це поки що осторонь. Слідкуйте за моїми міркуваннями. Пункт перший: ця зала точнісінько така сама за розмірами та розташуванням, що й зала у Кейр-Паравелі. Тільки уявіть собі дах над головою, підлогу, мощену мозаїкою замість бур’яну, та гобелени замість голих стін – і у вас складеться повна картина королівської трапезної!

Ніхто не зронив ані слова.

– Пункт другий: колодязь! Він саме там, де був і наш: поруч із південним валом. А хіба він відрізняється від нашого за розмірами чи, може, муруванням?

Усі мовчали.

– Тепер, по-третє. Сьюзан знайшла шахову фігуру… Лу, хіба ж ти сама не казала, що вона схожа на ту, що з наших шахів, як дві краплі води?

У відповідь Люсі мовчки кивнула.

– І, нарешті, четверте. Усі пам’ятають той день, коли до нас прибули посланці від остраханців? Добре. Нумо, згадайте, а що ми робили того дня вранці? Авжеж – висаджували молоді яблуньки. А де? Саме за північною брамою замку. Ще й більш од того, пам’ятаєте, проводирка лісових духів, дріада Помона, власноруч наклала чари на молоді деревця, аби ті краще росли і не хворіли, а яблука були рясні та здорові? Якщо ви не забули, то ямки для саджанців копали дуже кумедні, але працелюбні землекопи – хто то був? Саме так – кроти! А завершивши роботу, старійшина усіх кротів, сам Лілелап Кроткий, опираючись на лопату, мовив: «Згадайте моє слово, ваші величності, цей сад колись ще дуже здивує і порадує вас своїми плодами!» Хіба ж він не мав рації?