Клайв Стейплз Льюис: Морські пригоди «Зоряного мандрівника»

– Але, ваша величносте, – перервав його Дриніан, – невже ви зрікається престолу?

– Я збираюся приєднатися до Рипічипа й побачити край світу, – відповів Каспіан.

Серед матросів почулися заперечливі вигуки.

– Ми візьмемо шлюпку, – продовжував Каспіан. – У цих спокійних водах вона вам не знадобиться, а на острові Раманду ви побудуєте нову. А тепер…

– Каспіане, – рішуче перервав його Едмунд, – ти не маєш права цього робити!

– Я теж вважаю, що вашій величності не варто! – підтримав Рипічип.

– Ні за що! – додав Дриніан.

– Ось як! – різко перепитав Каспіан, і очі його зблиснули, зовсім як колись у його дядька Міраза.

– Прошу вибачення, ваша величносте, – сказав Райнельф, – але, якби так вчинив хтось із нас, це назвали б дезертирством.

– Щось ти забагато став собі дозволяти, Райнельфе, – погрозливо мовив Каспіан.

– Зовсім ні, сір! Він каже цілком слушно, – втрутився Дриніан.

– Клянуся гривою Аслана, – спересердя сплеснув руками Каспіан, – я завжди гадав, що мене оточують піддані, а виявилося, що навколо лише вихователі.

– Я тобі не підданий, – зауважив Едмунд. – І я також вважаю, що ти не можеш ось так піти.

– Не можу, – передражнив його Каспіан. – Що це ти маєш на увазі?

– Ми маємо на увазі, що ваша величність так не вчинить, – низько вклонившись, примирливо заговорив Рипічип. – Ви – король Нарнії. Ви зрадите довіру своїх підданих, а особливо Тиквіка, якщо не повернетесь додому. Не має король робити те, що йому заманеться, мов звичайна людина. А якщо ваша величність не прислухається до голосу розуму, наш обов’язок, як вірних підданих, буде роззброїти вас і зв’язати, доки ви не отямитесь.

– Це правда, – кивнув Едмунд. – Саме так вчинили з Одисеєм, коли йому заманулося пропливти повз острів Сирен.

Каспіан уже потягнувся до свого меча, коли Люсі вимовила:

– Не забувай, що ти майже пообіцяв доньці Раманду повернутися по неї.

Каспіан дещо зніяковіло кивнув головою:

– Так, твоя правда. Було таке, – вимовив він і, завагавшись на саму лише мить, зичним голосом звернувся вже до усіх присутніх.

– Що ж, нехай буде по-вашому. Ми всі повернемося додому. Підіймайте шлюпку на борт.

– Але, сір, – пискнув Рипічип, – повернуться не всі. Бо я, як уже пояснював раніше…

– Мовчати! – гримнув на нього Каспіан. – Може, я й дозволив себе повчати, але на такий гачок не поведуся. Хто-небудь, стуліть пельку цьому зухвалому мишу!

– Але ваша величність клялися бути добрим до розумних звірів Нарнії, – нагадав йому Рипічип.

– До розумних – так, але не до тих, що занадто зарозумілі, – відрізав Каспіан, злетів вниз сходами і, гнівно грюкнувши дверима, зник у каюті.

Але, зазирнувши до нього в каюту дещо пізніше, усі знайшли його у зовсім іншому настрої, зблідлим і зі сльозами на очах.

– Я повівся жахливо, – сказав він. – І дуже винний перед вами. Зі мною говорив Аслан. Тобто, звичайно, сюди він не приходив: він просто не помістився б у каюті. Але лев’яча голова, що висить на стіні, ожила й заговорила зі мною. Мені було так соромно… Ні, він не лаяв мене. Тільки спочатку говорив дуже суворо. Але це було ще гірше. І він сказав… сказав… Ні, не можу… Найгірше, що тільки міг сказати: ви попливете далі – Рип і Едмунд, і Люсі, і Юстас, а я – назад. Тільки я. І просто зараз. Чому?

– Милий Каспіане, – заспокійливо заговорила до нього Люсі. – Ти ж знаєш, що рано чи пізно нам доведеться повертатися до нашого світу.

– Так, – схлипнув Каспіан, – але ж перед цим вам пощастить зазирнути в країну Аслана!

– Тобі полегшає, коли ти повернешся на острів Раманду, – пообіцяла Люсі.

Потроху Каспіан заспокоївся, але майбутня розлука навіяла на всіх велику печаль, тож краще не згадувати сумну хвилину розставання. О другій годині дня шлюпка, на борту якої був човник Рипічипа, а також запаси їжі та води (хоча всі вважали, що їсти й пити їм не знадобиться), відійшла від «Зоряного мандрівника», прокладаючи собі шлях крізь безкрайній килим із лілій. На кораблі підняли всі стяги та вивісили щити. Тим, хто сидів у шлюпці, вона здавалася величезною і якоюсь по-домашньому затишною. Хоча чому «здавалася»? Вона і справді давно вже була їхнім домом. Перш ніж корабель зник з очей, вони помітили, як він розвернувся і повільно пішов на веслах на захід. І хоча Люсі все ж зронила кілька сльозин, смуток її був не такий сильний, як можна було подумати. Яскраве світло, тиша і трунки Срібного моря, і навіть, як не дивно, їхня самотність, виявилися гарними ліками від туги.