Клайв Стейплз Льюис: Срібний трон

– Синя рівнина – то море, – здогадалася Джил. – А цятки, то, звичайно, острови.

Так воно й було. Вона б, певно, позаздрила Бяклі, коли б дізналася, що деякі з цих островів йому пощастило бачити на власні очі з палуби корабля, а на інші навіть довелося висадитись. Але вона цього ще не знала… Через деякий час Джил розгледіла на синій гладіні якісь зморшки. Якби вона летіла трохи нижче, то, певно, зрозуміла б, що ті невеличкі зморшки насправді – величезні океанські хвилі. А потім на горизонті на всю довжину проступила якась темна широка смуга, що чимраз темнішала та ширшала і з такою швидкістю, немов зростала на очах. Уперше за всю подорож дівчинка усвідомила, із якою неймовірною швидкістю вона рухається. І зрозуміла, що ця смуга, швидше за все, – саме земля.

Раптом вона побачила, що зліва (бо вітер був південний) на неї стрімко насувається величезна біла хмара – і цього разу на одній висоті з нею. Джил не встигла й озирнутись, як опинилась у самій її гущині – там було прохолодно й вогко, наче в тумані. У Джил затяло дух, але лише за мить вона, пролетівши крізь хмару, вже мчала вперед, мружачись від яскравого сонця і змокла до рубця (на ній була сорочка і светр, шорти і панчохи, й осінні туфлі на товстій підошві, адже в Англії цієї днини було сиро і прохолодно). Вона випірнула із хмари нижче, ніж влетіла в неї, і, щойно опинилася на відкритому повітрі, помітила щось, що, хоч і було цілком передбачуваним, видалось їй повною несподіванкою і просто-таки приголомшило. Звуки. Досі вона летіла в цілковитій тиші. Тепер, уперше за весь цей час, вона почула плескіт хвиль і крики чайок. А згодом відчула запах моря. Тепер у неї не було ані крихти сумніву в тому, що летіла вона з неймовірною швидкістю. Врешті Джил побачила, як із гуркотом зіштовхнулись дві величезні хвилі, здійнявши фонтан бризок і піни. Та не встигла вона озирнутись, як вони лишилися далеко позаду. Земля стрімко насувалася. У глибині суходолу, а також ліворуч, трохи ближче, вона бачила гори. А ще можна було побачити затоки й плоскогір’я, ліси й поля, піщані пляжі й круті стрімчаки. Гуркіт хвиль, що розбивалися об берег, щосекунди ставав дедалі голоснішим, заглушуючи собою всі інші звуки.

Раптом Джил побачила, що попереду земля розступилась, – вона знову летіла понад водою – то було гирло якоїсь річки. Тепер вона летіла зовсім низько, майже торкаючись хвиль. Кінчиком черевичка вона зачепила одну з них, і її облило фонтаном бризок. Рух її помітно сповільнився. Спочатку вона просувалася вгору за течією, а потім завернула вліво й поволі наближалась до берега. Навколо було так багато цікавого, аж очі розбігались: ось зелена галявина, а тут корабель, так яскраво прикрашений, що схожий на величезну коштовність; там замки й фортечні мури, прапори майорять у повітрі, люди в яскравому одязі, зброя, золото, мечі, звідкись долинають звуки музики. Але все це злилось докупи і змішалось у неї в голові. Вона отямилась лише тоді, коли опинилась на ногах – Джил приземлилась у прибережному гайку, а за декілька кроків від неї стояв Бяклі.

У першу хвилину її вразило, який він був брудний і неохайний і, взагалі, який непристойний вигляд він мав. А згодом промайнула наступна думка: «Яка ж я мокра – мов та курка!»

Якою ж замазурою видавався Бяклі (та й Джил, якщо б подивилася на себе збоку) на тлі того, що відбувалося навкруги. Утім, якщо розповідати, як і чому вони тут опинилися, то розповідати треба спочатку.

У просвіті між вершинами двох далеких гір, що їх Джил помітила, наближаючись до землі, сідало сонце, кидаючи останні промені на широку надрічкову луку; а поза неї височів замок із багатьма вежами, шпилі та флюгери на якому аж очі на сонці сліпили – більш сліпучого краєвиду Джил за своє життя ще не бачила. А на річці, погойдуючись на хвилях біля біломармурової пристані, був пришвартований корабель, великий корабель у золоті та пурпурі з високим носом та високим ютом, із вимпелом на грот-щоглі, гірляндою маленьких прапорців уздовж палуби та довгим рядом щитів, що виблискували сріблом уздовж усього фальшборту. Однією ногою на сходнях, перекинених на палубу, стояв сивий-сивий старий чоловік. З-під порфірної мантії виглядала срібляста кольчуга. Чоло його охоплював золотий обруч. Майже до пояса спадала сива, мов руно, борода. Старий тримався рівно, однією рукою спираючись на плече пишно вбраного вельможі, значно молодшого та більш ставного за нього. Та як не намагався той старий триматися, якщо придивитися, одразу ж було видко, що насправді він був таким немічним та недужим, що, здавалося, легкий подих вітерця здмухне його з пристані, наче осіннє листячко; а в очах у нього стояли сльози.