Марина и Сергей Дяченко: Магам можна все

Старий не відповів. Лице його лишалося в тіні.

Запала мовчанка; я відчув – уперше відтоді, коли Іл де Ятер відкрився мені з цією історією – відчув острах і ніяковість, неначе грудей моїх торкнулася зсередини маленька пазуриста лапка.

Я прекрасно знав звичаї родини де Ятерів – адже наші предки жили бік у бік ось уже декілька поколінь. Я добре знав, як ставився до своєї сім’ї Дол де Ятер – ось цей самий раптовий старець. Певний час ми з Ілом дружили дуже тісно – я був чаклун і син чаклуна, переконаний, що світ існує виключно для моїх потреб. Іл був спадкоємець шляхетного роду, гарне й сильне хлоп’я, забите й залякане далі нема куди. Якщо він раптом зникав з мого горизонту – я знав, що батько за якийсь прогріх посадив його до комори, або прив’язав уздечкою до столу (масивної парти з червоного дерева, за якою Ілові належало щоденно осягати розумом геть пусті для нього науки), або засік до напівсмерті; молодші діти Ятерів – то були переважно дівчатка – страждали не менше. Цілими днями замкнені в задушливій кімнаті, вони рукодільничали під наглядом суворої наставниці, їх навіть не випускали до вбиральні, а ставили один на всіх нічний горщик…

Один із Ілових братів – забув, як його звали – у віці дванадцяти років утік із дому з бродячим цирком, і більше про нього ніхто ніколи нічого не чув. Другий виріс тихим мовчазним юнаком, з вигляду ніби нормальним, який, проте, понад усі розваги полюбляв спостерігати за цівкою води з насоса. Він міг дивитись на воду годинами й днями, і лице в нього при цьому ставало м’яким, ніби з воску, і в кутиках рота збиралася слина… Прислуга тихцем насміхалась над молодшим Ятером і приколола йому прізвисько Фонтан.

Тепер, якщо спадок піде від Іла – його судилося дістати Фонтану.

…Старий Дол де Ятер стояв посеред зали, і мені чомусь здалося, що він стоїть досі там, де його залишив Іл. Що за час, поки сина не було, він не ступив і кроку.

– Батьку, – сказав Іл, і голос його затремтів. – Наш сусіда, пан зі Табор, хотів висловити свою радість із приводу вашого раптового повернення.

Старий мовчав.

Фамільна риса Ятерів – ніколи не терпіти заперечень ні в чому – поєднувалася в старому бароні з ніжною любов’ю до дружини й дітей. Цю любов він безперестанку проголошував на бенкеті й на полюванні, відкривав знайомим і незнайомим, аристократам і хліборобам. Він щиро вважав свою дружину красунею, вихваляв її перед друзями і купував їй дорогі прикраси; а якщо дружина, бувало, завиняла чимось (невчасно розкривала рота чи спізнювалася, коли барон зволили чекати її) – її неминуче й рішуче каралося. Нещасна баронеса, Ілова мати, не дожила й до сорока – після її смерті старий Ятер побивався щиро, довго й тяжко.

Та сама фамільна риса Ятерів виявилася в Ілові одразу після затвердження його головним у родині, і виявилась так, що й чадам, і домочадцям це далося взнаки. Дружина його, колись рум’яна й галаслива, скоротилася до напівпрозорості й звелася до становища мишки. Дочок не було ні видно, ні чутно, а єдиний син вряди-годи проливав гіркі сльози, будучи прив’язаним вуздечкою до старовинної парти червоного дерева.

– Батьку… – пробурмотів Іл утретє.

Я підійшов до вікна й обережно підняв штору.

Промінчик сонця пробився крізь товщу порошинок, відбився від кахлини підлоги й надав майже живого виразу скляним очам давно забитого кабана.

Розглядівши батькове лице, Іл де Ятер видав невиразний вигук. А я зрозумів нарешті, в чому причина неясної тривоги, що холодним клубочком оселилася в мене всередині.

Закріпивши штору золотою поворозкою, я знову перейшов залу й зупинився просто перед воскреслим бароном.

На мене – крізь мене! – дивилися білі очі без жодного виразу. Так, із переляку цей погляд можна було сплутати з поглядом самої люті, і я здогадуюсь, як то було Ілові в перші хвилини зустрічі.

Я поводив рукою перед нерухомим обличчям старого. Очі гляділи в одну крапку. Зіниці не розширялись і не скорочувались.

– Іле, – почув я власний спокійний голос. – Можеш кликати дружину та слуг… а можеш не кликати. Схована від сторонніх очей комірка, німа доглядальниця, часта переміна білизни й постелі – от усе, що треба тобі для виконання синівського обов’язку.

Товариш мого дитинства довго мовчав, переводячи очі з мого обличчя на обличчя старого барона. Потім різко відійшов у темний кут й опустив голову на руки; незрозуміло, чого було більше в його позі – горя чи полегшення.

Повернувши голову, я спіткався поглядом з оленячою головою, що виростала, здавалося, просто зі стіни. По печальній морді подорожувала самотня міль.