Марина и Сергей Дяченко: Магам можна все

Він замовкнув і вп’явся очима мені в перенісся; я усміхнувся ширше:

– Сподіваюсь, мене ніхто ні в чому не підозрює?

Комісар пожував губами:

– Що ви, що ви… Ні в якому разі. Безперечно, це стихійне лихо має природну… немагічную натуру. Однак ще трохи – і можна дожидати неврожаю, рівного хіба що лиху тридцятирічної давнини, ви, певно, не пам’ятаєте…

В останніх словах показались тонкі запобігливі нотки. Ще трохи – і він скаже мені «синку»… або, чого доброго, «внучку»!

– Не пам’ятаю аж таких старих часів, – зізнався я сміючись. – І, коли чесно, я ніколи не цікавився сільським господарством. Донедавна мені вірилося, що бруква росте на деревах!

Комісар дивився на мене тужливо; дати б тобі мотику, ясно читалося в його погляді. Вигнати б на поле, під палюче сонце, і тоді поглядіти б на тебе, здоровезного ситого ледаря. Поглядіти б хоч раз на твій бій з буряковою грядкою!..

У наступну секунду комісар гучно зітхнув і приплющив очі. Видко, картина, що уявилася йому, виявилася занадто яскравою.

Я урвав сміх. Помовчав, милуючись безсилою злістю візитера; сплів пальці, потягнувся, розминаючи суглоби:

– Якщо ви, пане магу третього ступеня, не в змозі справити маленьку хмарку – зверніться до бабусь у селах. Народні засоби не завжди заслуговують на осміяння…

Він підвівся. Напевно, він мав ще в запасі якісь аргументи – гроші, вигоди, звернення до мого сумління – та зневага виявилася сильнішою.

– Прощавайте, пане вроджений магу… Здоров’я й усяких гараздів вашій сові!

Слово «вроджений» він вимовив з неприхованою зневагою. Горді ми, горді, нічого не вдієш, наша гордість біжить попереду й розпихає всіх ліктями…

– Обережніше, – сказав я турботливо. – Дивіться під ноги.

Комісар здригнувся.

Про мій дім ходило в околицях багато легенд: подейкували, наприклад, про бездонні колодязі, куди купами летять жертви потайних люків, про крюччя, клоччя, смертоносні – серед них умить задихаєшся – тюлеві фіранки та інші небезпеки, які чигають на небажаного гостя…

Я любив свій дім.

Я ніколи не був певен, що знаю його до кінця. Ось, приміром, не відкидаю, що десь серед книжкового мотлоху досі гуляє справжня сабая, яку мені не впіймати, хоч як старайся. Та якби повідав я пліткарям про сабаю – вони не подивують, інша річ – лютий камін, що перемелює гостя камінними щелепами, або, скажімо, бездонний нічний горщик, що має в круглому порцеляновому череві смертоносні шторми…

– Здоров’я вашій сові! – трохи запізно крикнув я навздогін комісару, що вже йшов.

З прочиненого вікна віяло спекою. Я уявив, як призначений маг третього ступеня (насправді четвертого) виходить на ґанок – із прохолодної сутіні передпокою вивалюється в розпечене марево цього божевільного літа. Як натягає на очі капелюх, як лається крізь зуби й чвалає під сонцем до своєї двоколки…

Чому він мене не любить – зрозуміло. Та чому я його не люблю?

ЗАДАЧА № 46: Призначений маг третього ступеня закляв від капустянки город площею 2 га. Поле якої площі він може заклясти від сарани, якщо відомо, що енергоємність заклинання від сарани в 1,75 раза більша?

За півгодини після того, як пішов комісар, дзвоник при вхідних дверях видав негучне, здавлене «дзінь-дзінь». Вочевидь, візитер ніяковів через щось; якийсь час я роздумував, що б це могло так збентежити мого друга й сусіда, і, так і не припустивши нічого, пішов відчиняти.

Гість вломився, відсунувши мене в глиб передпокою, – шляхетний Іл де Ятер мав властивість заповнювати собою будь-яке приміщення, і заповнювати щільно. У першу мить – поки не притерпишся – мені завжди ставало тісно в його присутності.

– Хай йому грець, зранку така спекота… А в тебе прохолодно, ніби в погребі, улаштувався, чаклуне, мовби воша в кишені, – навіть заздрю…

За звичним натиском і звичною пихою візитера ховалася ніяковість, та сама, що примусила хрипіти мій лункий дверний дзвоник. Щось трапилось. Велике. Прикре.

– Мої вітання, бароне, – сказав я смиренно. – Бажаєте випити?

– Пиво є? – уривисто спитав шляхетний Ятер.

І за кілька секунд, опускаючи на стіл спустілий кухоль:

– Значить так, Хорте. Татусь повернувся.

Я налив йому ще – не розрахував, піна линула через край.

– Повернувся, – повторив барон здивовано, мов не вірячи своїм словам. – Ось такий, премилостива жабо, номер.

Я мовчав. Гість перехилив другий кухоль, витер піну з жорстких вусів, дихнув мені в обличчя пивним духом: