Марина и Сергей Дяченко - Самум (збірник)

– А це?

– Третє око, – глумливо сказав демон за її спиною. Віка не обернулася.

– Третє око, – вичавила Ірина. – Вікусю, відчепись, будь ласка.

Віка відповіла уважним поглядом:

– Кому телефонувати?

Ірина подивилася їй за плече; демон посміхався.

– Нікому, – сказала ледве чутно. – Усе добре.

Вона машинально вийняла з сумки пачку сигарет; тієї ж миті картонка стала гарячою, як вугілля, й Ірина, скрикнувши від болю, впустила пачку.

– Курити кидаєш, – повідомив демон.

– Курити кидаю, – крізь сльози повторила Ірина. Відсунула ногою пачку. Подивилася на бліду Віку:

– На сьогодні скасовуй усіх. І будеш вільна. Сьогодні не працюємо.

– Добре, – Віка насупилася. Озираючись на Ірину, пройшла до стола, закрила ноутбук…

– Ноут нехай залишить, – сказав демон.

– Ноут залиши.

– Добре, – Віка помовчала. – Ір, я там фотографію в кімнаті знайшла. Хтось з учорашніх упустив.

«Ще б пак, – подумала Ірина. – Вчора клієнтки тут літали, як на крилах: туди-сюди, тільки двері грюкали».

– Я поки що не викидала, – продовжувала Віка, роздивляючись Іринин лоб. – Ось.

Фотографія лежала під ноутбуком: дівчина й чоловік усміхаються в камеру, на колінах у дівчини – собака.

– Її телефон, – демон раптом різко ступив уперед, ледь не налетівши на Віку. – Довідайся її телефон!

– Її телефон, – як автомат, повторила Ірина.

– Чий?

Ірина боялася дивитись на демона.

– Її, – припустила ледь чутно. – Цієї… дівулі.

Пильно поглядаючи на Ірину, Віка виписала зі свого блокнота телефон – на папірець-стікер.

– Зателефонуєш і віддаси фотку? – ризикнула все-таки запитати.

Ірина потрясла головою:

– Усе, Віко, ти вибач… Спасибі, одно слово. Йди.

– А завтра коли? – Віка схилила голову до плеча.

– Я зателефоную, – вичавила Ірина.

За Вікою нарешті зачинилися двері; Ірина стояла одна посеред кухні квартири-офісу, неспроможна зробити й кроку.

– Замкни, – сказав демон.

Ірина покірно пішла до передпокою. Коли вона повернулася, демон робив екскурсію по робочій кімнаті – зі столом, укритим парчею, з черепом, з не запаленою поки що новою свічкою.

– Стильненько, – сказав крізь зуби.

Ірина стояла, похитуючись. Шок, страх і безсонна ніч туманною завісою стояли між нею та світом.

– Покажи фотографію.

Ірина, мов сомнамбула, пішла на кухню, взяла фотографію в руки, відвертаючись, простягла демонові.

– Сідай за комп'ютер, – сказав він уривчасто. – За номером мобільного довідайся, хто така, ім'я, прізвище – все.

Ірина спершу сіла за ноутбук, і тільки потім ризикнула заперечити:

– А якщо… номер зареєстровано не на неї? І взагалі, якщо нема такої послуги?!

– Така послуга є, – так само уривчасто кинув демон. – Платна, зрозуміло. І не для всіх. Але ти постарайся, відьмо… якщо хочеш жити.

Вона народилася під щасливою зіркою.

У п'ять років тонула, але врятували, у дев'ять її збила машина, але обійшлося однією тільки зламаною рукою та легким струсом мозку. Замолоду її двічі ловили гопники в темному провулку, і обидва рази вдавалося вислизнути неушкодженою – серед ночі, напідпитку, в короткій спідничці. Ірина вміла виживати інстинктивно; можливо, тому після години безладної метушні їй усе-таки вдалося довідатися, що дівчину з диктофоном звуть, найпевніше, Катерина Катасонова.

– Шукай на «Однокласниках», «Вконтакті» – скрізь, – звелів демон.

Він не зникав ні на мить. Він був поруч. Він нависав над головою, і це позбавляло відьму здатності мислити тверезо; на щастя, майже одразу, на «Однокласниках», Катерина знайшлася – причому перша ж фотографія була знайома: те саме фото з чоловіком та собакою.

– Вони розлучились, але фото з сайта вона не зняла, – сказав демон, і з його голосу можна було б подумати, що він міркує.

– Скажи, – Ірина так утомилася, що й страх притупився. – Якщо ти потойбічна істота, ти повинен усе бачити й так? Навіщо тобі Інтернет? Якщо ти демон – піди в астрал…

– Заткнись, – кинув її співрозмовник, і її губи склеїлися. – Що я знаю, а чого не знаю… не твого розуму діло, відьмо.

Він помовчав і раптом додав, важко й вагомо:

– Але я точно знаю, що сьогодні вночі вона стрибне з даху.

– Що? – прошелестіла Ірина.

– Стрибне з даху! Вчинить самогубство!

– Е-е-е, – Ірина змигнула. – А чому?

– Не знаю, – відрізав демон. – Знаю, що станеться це сьогодні рівно опівночі.

– Я нічого їй не робила, – Ірину знову почало трясти. – Я не винна.