Марина и Сергей Дяченко - Самум (збірник)

– Чого прийшла? – одним поворотом керма вона змінила маслянистий тон на прокурорський, жорстокий. Дівчина здригнулася. Права рука її знов лягла на сумку. Ірина примружилась.

– По пораду, – пролопотіла дівчина.

– Брешеш! Що у тебе в сумці?

Клієнтка на секунду розгубилася. У сумці в неї щось важливе… Не бомба ж? Тоді що?

– Диктофон? – на Іру зійшло натхнення. З обличчя дівчини зрозуміла, що влучила в «десятку», і не на жарт розлютилась: – Підставити мене надумала?!

Дівчина замахала головою. Сум'яття, ніяковість, упертість і страх змінювались на її лиці, немов полотнища на автоматичному рекламному щиті.

– Ану виймай, або я тебе так прокляну, що смерті захочеш!

Дівчина здалася. Вийняла з сумки цифровий диктофон. Вимкнула. Поклала на стіл.

Підвела на Іру вперті сірі очі:

– Я просто хотіла взяти інтерв'ю. Підготувати матеріал. Для журналу.

– На кого працюєш? – Ірина готова була дихати полум'ям.

– Ні на кого… Я журналістка. Фрілансер. Замовні статті… Та все, що трапиться.

– Знаю, як ви пишете. Брехню ви пишете, журналісти. Вимітайся!

Дівчина покірно встала. Прийняла зі стола диктофон. Борючись із бажанням утягти голову в плечі, підхопила за краєчок фотографію.

– Стій, – вирвалося в Ірини майже проти волі. Дівчина завмерла – ніби вони з відьмою гралися в гру «Завмри». Відьма не зводила очей з фотографії; двоє всміхалися. Собака сяяв щастям. Собака був простим, чоловік – ні.

– А мужика цього ти вже не повернеш, – повідомила Ірина, мстиво дивлячись дівчині у вічі. – Інша жінка між вами.

Дівчина кліпнула:

– Нічого ви не знаєте, – в голосі пролунало полегшення і навіть тінь глузування, здається, промайнула. – Ні-чо-го.

І, несучи свою перемогу, як розгорнутий прапор, мерзотниця розвернулась і зробила крок до дверей. Ірина давно змирилася з можливістю провалу (при нашій роботі всяке буває), але такого відвертого приниження пережити не могла.

– Це що, його мати?

Вона кинула слово в спину, мов м'ячик, і, навіть не бачачи обличчя, миттю вгадала: воно.

Ну, тепер пострибаєш, мала негіднице.

– Його мати… свекруха, тебе… мучить!

Дівчина не витримала й обернулась. По її очах Ірина зрозуміла, що втрачає ініціативу, і набрала в груди якнайбільше повітря:

– Вона… стривай, вона… померла?

Зіниці в дівчини розширились, і фотографія полетіла на підлогу. Таких точних пострілів за всю Іринину кар'єру було три чи чотири – і кожний приносив невимовну втіху.

– Померла! – Ірина ревнула, як ціла юрба плантаторів за мить до лінчування раба-втікача. – А спокою тобі не дає!

В яблучко. Он як налякалася, вівця! Відчуття влади було легшим за повітря і розпирало відьму зсередини так, що вона, здається, була готова злетіти.

– Бачу! – Палець із довгим чорним нігтем указав клієнтці за плече. – Он же вона!

Дівчина боролася довгу мить – а потім піддалась і озирнулася. Кілька секунд розглядала кімнату, ось диплом із печаткою на стіні, пучки трав, підвішені на нитці, жаб'ячий кістяк, біла коробка кондиціонера…

– Не бачиш? А я бачу! – Голос відьми бив на сполох. – Я бачу духів! Я бачу демонів!

Віка, чекаючи на кухні, шанобливо покивала головою на цей крик.

– Бачу! Ходить свекруха за тобою, як пришита, відлякує твоє щастя! А що ти їй зробила, зізнавайся?

Сірі очі дівчини потемніли на тлі молочно-білого лиця. І знову в яблучко; прекрасно. Негідниця надовго запам'ятає її «інтерв'ю».

– Винна? Зізнавайся – винна?!

Горопашна репортерка вискочила з кімнати. Ірині хотілося крикнути їй у спину – «Ату», але замість цього заревіла міддю:

– Так і ходитиме за тобою! Не підпустить до тебе щастя, так і знай!

Грюкнули вхідні двері. Майже відразу зазирнула Віка:

– Слухай, чого це вона? Як ошпарена… Не заплатила!

– Психована, – Іра стягла з голови хустину. – Ще й журналістка…

Кілька хвилин вона сиділа, переводячи подих, слухала, як стишується серце. І таке буває в нашій практиці: ми блискуче працювали, ми спізнали натхнення; з другого боку, клієнт пішов не заплативши – професійний прокол. Неприємно.

– Втомилася? – Віка поставила чашку на стіл – просто на церковну парчу.

– Вікусю, – сказала Іра, – зателефонуй, будь ласка, Льоші з турагентства, хай підбере мені готель у Хургаді… або краще в Шармі, днів на десять.

Гримнув дзвінок у дверях.

– А це хто? – насторожилася Ірина. – До четвертої ще…

– Це піцу привезли, – Віка посміхнулася. – Ходімо обідати.

Вони їли піцу з грибами, пили апельсиновий сік на кухні й говорили про ціни, про Вічину дочку, котра майже виросла і якій час уже думати про майбутнє, а її батько, тварюка така, вже три роки носа не потикає і не відповідає на дзвінки. Віка, як завжди, зажурилася від того, що важко самій піднімати дівчинку, а потім повеселішала, бо вона, дама без вищої освіти і взагалі без професії, якось дає раду, тягне й піднімає. Потім Віка зателефонувала в турфірму й замовила для Ірини п'ятизірковий готель у Шарм-ель-Шейху.