Дуглас Адамс - Путівник по галактиці для космотуристів

Миші взялися за лапи й закружляли в танку.

Вони кружляли поміж тіл головорізів, що лежали з розтрощеними головами.

За півмилі звідси чотири постаті швидко прямували коридором. Вони зазирали в усі кімнати у пошуках виходу. Нарешті дісталися машинної зали і спинились, озираючись на всі боки.

— Зафоде, куди далі? — запитав Форд.

— Я б пішов туди, — Зафод рвонувся у прохід між комп’ютерним блоком і стіною.

Друзі рушили за ним, та раптом Зафода відкинуло назад. Спрацювала електронна система захисту. Лазерний промінь випалив химерний візерунок на протилежній стіні.

— Зафоде Бібльброксе, ані з місця! — гримнув голос, підсилений мегафоном. — Здавайся, ти оточений!

— Лягаві, — прошипів Зафод, звиваючись від болю. — Давай, Форде, тепер твоя черга відшукати дорогу.

— За мною! — скомандував Форд, і усі четверо пірнули в прохід між двома блоками.

У дальньому кінці проходу стояла людина в скафандрі. У руці вона тримала переконливих розмірів бластер.

— Ти нам потрібен живим, Бібльброксе, — крикнув чоловік.

— Чудово, мене це влаштовує, — відповів Зафод, пірнаючи у вузьку щілину між комп’ютерними блоками.

Інші рушили слідом.

– Їх двоє, — прошепотіла Тріліан, — ми пропали.

Друзі забилися в нору між блоками й стіною, зачаїлися у чеканні. Напівморок розітнули сліпучі спалахи — обидва поліцейські відкрили вогонь одночасно.

— Егей, здається, вони стріляють в нас, — сказав Артур, скручуючись у три погибелі. — А обіцяли узяти живими.

— Мені теж так здалося, — погодився Форд.

— Егей, — гукнув Зафод, визираючи із схованки, — хіба ми вам більше не потрібні живими?

Запала тиша.

— Важко бути поліцейським, — промовив голос.

— Що він сказав? — здивовано прошепотів Форд.

— Він сказав, що бути поліцейським нелегка справа.

— Зрозуміло, що так. Але то вже його клопіт.

— Я теж так вважаю.

— Алло, послухайте, — закричав Форд, — у нас задосить власних клопотів. Нічого на нас перекладати ще й ваші.

Пауза. Тоді — голос.

— Тепер вислухайте мене, — лунав голос. — Вам пощастило, що ви маєте справу не з бовдурами, а з людьми інтелігентними. Ці кретини давно б вас застрелили. Вони спершу стріляють, а потім думають. Як на мене, то ми б могли заприязнитись, якби мали трохи більше часу. Ми не з тих поліцаїв, що вештаються по всіх усюдах і стріляють людей, щоб потім похвалятися подвигами у портових шинках. Ми влаштовані інакше — спочатку стріляємо, а тоді годинами не можемо знайти собі місця від докорів совісті.

— А я до того ж пишу романи, — гукнув другий поліцейський, — щоправда, досі не вдалося нічого надрукувати. Тож попереджаю: зі мною не жартуйте!

Форд вирячив очі.

— Що це за хлопці?

— Не знаю. Краще б вони вже стріляли! — похмуро відповів Зафод.

— Значить, робимо так, — загукав голос. — Ви виходите поодинці з піднятими руками. Тільки без дурниць, або ж ми перетворимо вас на решето.

— А що вам більше до вподоби? — запитав Форд.

Через мілісекунду повітря знову наповнилося озоном від бластерних черг, що влучали в комп’ютерний блок.

Стрілянина тривала кілька секунд. Коли вона нарешті вщухла, луна пострілів котилася ще кілька секунд.

— Живі?! — гукнув один із поліцейських.

— Так, — почулася відповідь.

— Лише не подумайте, що нам це дає велике задоволення, — гукнув другий.

— Ми так не думаємо, — запевнив Форд.

— Слухай-но, Бібльброксе. Уважно.

— Це ще навіщо? — гукнув Зафод.

— А для того, — прокричав поліцейський, — що я тобі зараз одну розумну річ скажу, ти не ображайся. Тож, або ви здаєтесь, і ми вас трохи відлупцюємо. Зовсім трохи — ми ж проти фізичного насильства. Або ж ми зараз підірвемо цю чортову планету з усим мотлохом, а заодно ще кілька інших.

— Але це божевілля! — верескнула Тріліан. Ви цього не зробите!

— Ще й як зробимо, — запевнив її поліцейськиї. — Правда ж зробимо? — спитав він свого напарника.

— Звичайно, які можуть бути сумніви, — відповів той.

— Але навіщо? — запитала Тріліан.

— Бо навіть таким високоосвіченим лібералам, як ми, слідд виконувати свій обов’язок.

— Я їм не вірю, — промимрив Зафод, хитаючи головами.

— Ну то що, іще постріляємо? — запитав один поліцейский у іншого.

— Чому б ні?

І вони знову натисли на гашетки.

Тріскотня і спека сягнули апогея. Поступово стіна блока буфетного регістру почала стікати на підлогу, язики розплавленого металу підступали до ніг. Втікачі притислись один до одного тісніше. Вони чекали свого кінця.