Пол Стюарт - Вільняк

Удачі тобі, Ксанте! Побачимося після всього! — просигналила Маґда, енергійно жестикулюючи.

І тут від землі долинув звук тілдерячого ріжка, що сурмив до бою, і лава Уланів Вільних галявин, наїжачившись піками, ринула луговиною на палахкі горнила. Тим часом Варіс, що линула, як блискавка, по небу, послала вперед зціпленого кулака…

УВ АТАКУ!

Просто перед Одороблом бовванів високий комин галявожера, звідки валив ядучий чорний дим. Він набивався у горлянки і виїдав очі. Фіялково-синім полум’ям палала груба, ляскав батіг наглядача-плескатоголовця, метушилися гобліни-невільники, підкидаючи у грубу величезні світлякові цурки. Сплюндрована, обпалена земля. Вайло, що ступав біля Одоробла, зашпортався і замало не впустив серпа.

— Обережніше, брате! — Одоробло піймав його за руку і допоміг утриматись на ногах. — Такий серп!.. Ти ж не хочеш, щоб він загубився?

Іззаду брутально гарикнув плескатоголовий гоблін.

— Агов, симбіотики, слимаки ставкові, зімкнутися щільніше!

Гучно ляснув пастуший батіг, почулися болісні, розпачливі стогони.

Павуконогим гоблінам, що йшли за ними під проводом плескатоголовців — усіх їх було тисяч зо три — було найгірше. Здебільша все їхнє спорядження складалося із сітки та рибальської остроги, до того ж страшенно дошкуляли жаркі іскри від галявожерів, за якими їх усе силували бігти. Бідолахи пнулися хоч трохи відстати, аби спекатися їх, чи бодай чимось прикритися, та плескатоголовці не дозволяли ані того, ані того.

— Не відставати від машин ні на крок! — гримали наглядачі й ляскали гарапниками. — Ще до схід сонця ви полоскатимете свої лускаті пики в озерах Нового Нижнього міста!

Одоробло з Вайлом важко клигали вперед, вітер змінився, і дим більше не дошкуляв. Чи не вперше від початку пекельного маршу вони нарешті побачили, куди йдуть. Попереду, омите місячним сяйвом, виблискувало Нове Нижнє місто з його височенними спорудами, оздобленими кришталевими вікнами та гостроверхими башточками; з широкими проспектами, де обабіч тяглися низки ліхтарів; з басейнами, водограями та статуями, садами й парками, яких ні пузані, ні симбіотики, нещадимо гнані до міста, не бачили ні наяву, ні навіть уві сні.

— Диви, он хати-висотки, — прошепотів Одоробло.

— І плетінки павуконогів, — так само пошепки відказав Вайло.

— Диви, диви, яка баня. Скільки живу на світі, ще не бачив такої розкоші, такої краси…

— … І такої пустки, — закінчив Вайло.

Одоробло роззирнувся — і спохмурнів. Брат мав рацію. Хоча в повітрі ще пахло деревним пивом та ароматними оліями, хоча ще світилися ліхтарі, а вікна у домівках стояли отвором, хоча нявчали приручені лемурчики й десь мукали волороги, кругом не було видно ані душі. Пустками стояли таверни. На вулицях — порожньо. Здавалося, мешканці взяли та й покинули місто.

— Ну, і де ж усі? — пошепки запитав Одоробло.

Вайло знизав плечима.

— Не знаю, — прошепотів він. — Може, зачули, що ми наближаємось, та й дали дьору?

Галявожер перед ними раптом так заскреготів, що аж у вухах позакладало: то Ливарний король увімкнув машину на всю потужність. Забряжчали ланцюги, і залізне чудовисько в’їхало на бруківку Нового Нижнього міста.

— На Світлякові вежу! — заревли плескатоголовці по праву та по ліву руку від братів. — Нове Нижнє місто наше!

Вимахуючи гарапниками і забувши про все на світі, навіть про пузанів із павуконогами, гобліни жахнули вперед за галявожерами. І тут, так несподівано, аж Одоробло із Вайлом роти пороззявляли, бруківка під здоровенною машиною просіла, і галявожер з оглушливим гуркотом зник під землею!

Це сталося так зненацька, що на якусь часину всі ошелешено заніміли і стали як уриті. Над проваллям клубочилася хмара пилюки і, поволі осідаючи, вкривала все білястим шаром. Не гобліни, а статуї, подумав Одоробло, дивлячись на плескатоголовців. Здоровезні, потворні живі статуї! І він засміявся.

Тієї самої миті щось просвистіло в нього під самим носом, мов пролетіла розлючена деревна оса. Відтак просвистіло ще, і ще. Одоробло ще подумав, ніби вони розтривожили осяче кубло чи вулик, і тільки потім додивився, що «статуї» перед ним падають, мов підтяті, а в грудях їхніх, мов червоні позначки, стирчать арбалетні стріли.

Одоробло глянув вище, і в животі йому закрутило, аж черевна підв’язка, здавалося, от-от лусне: дахи всіх міських будівель пообсідали чудородні постаті, зодягнені у біле мордобриляче вбрання. Хто вимахував линвами, хто обстрілював нападників з арбалетів. Нараз до нього дійшло, що Вайло кричить йому на вухо: