Пол Стюарт - Вільняк

Утім, їх пов’язували стосунки, набагато глибші за ті, що виникають між вершником та плигуном . Щоразу, коли Рук з’являвся біля зубощира, голубі Чинквіксові очі спалахували, а тонкий хвиський хвіст починав збуджено розтинати повітря. Тоді Рук лоскотав його під ніздрями, і тварина блаженно заплющувала очі, глухо вуркочучи з розкоші.

— Що таке, хлопче? — прошепотів Рук, нахиляючись вперед у сідлі. Чинквікс тремтячими ніздрями втягував у себе повітря. — Ти щось зачув?

Рук уважно оглядав виднокіл. Праворуч хвилясто слався нескінченний океан лісового верховіття; попереду — та сама картина, лише в кількох місцях зелений килим цяцькували залізнодеревні пущі, чиї сосни високо підносилися над рештою лісу; а ліворуч…

Рук мало не зойкнув. Роззявивши рота, він дивився в далечінь — і не вірив своїм очам.

— О Небо, що це? — промурмотів юнак.

Ось уже два дні уланські загони Вільних галявин з ранку до ночі прочісували Темноліс. Вони обнишпорювали дозором північні околиці Вільних галявин і поступово просувалися на схід, обстежуючи суміжні узлісся Темнолісу та час від часу заглиблюючись у лісову хащу. Досі не виявлено нічого надзвичайного. Темноліс видавався навіть ще спокійнішим, ніж зазвичай, і першу ніч Рук проспав на підвісному гамаку так міцно, як не спав уже кілька років.

А рано-вранці його розбудили утробні розкотисті рики велетенських повзунів, що долинали від далеких залізнодеревних пущ. Загін вирушив з’ясувати, що ж потривожило тварин. Вимахуючи списами з прапорцями, вершники цибали верховіттям, а назустріч їм, тікаючи від невидимого переслідувача, мчала всіляка звірина Темнолісу.

Нарешті Рук побачив, що потривожило тварин. Загарцював і товсто загарчав під ним Чинквікс. Ось уже й інші вершники, женучи лісовим верховіттям, наздогнали Рука: дрібногобліни Круподер, Повзун та Ловчик, живолуп Лежень та сам капітан Мантачка.

— Побий мене Небо! — вражено вигукнув капітан. — А це що таке?

Рук знизав плечима. Через увесь ліс тяглася широка смуга обпаленого ґрунту, і там, де вона пролягла, не залишилося жодного цілого деревця. Трохи далі світилася інша прогалина, ще ширша за першу і рясно обсіяна дерев’яними трісками: усе, що зосталося від вікодавніх світляків, посадок олив’яних дерев та сон-дерев, які ще недавно стояли тут муром.

— Хто нищить ліс! — гукнув круподер, напинаючи повіддя, аби заспокоїти свого зубощира.

— Як бритвою пройшовся, — підхопив Повзун.

— Це ж треба отак усе сплюндрувати і спалити! — дивом дивувався Лежень. — Щось гострюще, — додав він. — Погляньте лиш на ці деревця. Чи ба, як їх стято.

Круподер повернувся до капітана Мантачки.

— Гобліни? — запитав він.

Капітан заперечно похитав головою.

— Жодна гоблінівська ватага лісорубів, а я бачив таких чимало, не залишила б по собі такої пустки, — сказав він. — На те, щоб вирубати залізнодеревну пущу, треба кілька тижнів… Будь ласка, погляньте.

Улани простежили поглядом, куди показував їхній капітан. Зі сплюндрованого лісового ґрунту, як рідкозуба усмішка роздебенді, стирчали обрубки величавих сосон. Серед них валялося добрих два десятки мертвих повзунів, понівечених і обсмалених. Величезні тварини в передсмертній агонії своїми кремезними кривими лапами хапалися за гілля, та так із тим гіллям у них і конали.

— А ще сьогодні вранці ми чули, як кричать повзуни, — похмуро виснував капітан.

— Ну, і хто це зробив? — запитав Лежень, і на червоному його обличчі з’явився напружений вираз. — Чи що це зробило?

— Оцього я тобі якраз і не скажу, — відповів Мантачка.

— Хоч би що воно було, — втрутився Рук, показуючи на чорні сліди, що тяглися невідь-звідки, — воно суне просто на Вільні галявини!

Коли на Нове Нижнє місто опустився вечір і небо стало з золотого темно-мідяне, на Світляковій вежі, один по одному, спалахували ліхтарі. Нарешті мерехтливими вогниками засяяла вся величезна споруда. На самісінькій вершині вежі, перед столом на відкритому помості зібралася Рада Вісьмох. Колони, опори, бильця — все було обвішане квітковими гірляндами, і пахощі від них змішувались із ароматом заболонного вина, келихи з яким стояли на столі. Вгорі, під самісінькою банею, дев’ять разів ударив дзвін, і Кулькап Пентефраксіс підніс келиха.

— Шановні члени Ради Вісьмох, — почав Найвищий Академік, обводячи поглядом усіх присутніх. — Певніше, я мав би сказати, друзі. Дозвольте мені виголосити заздоровний тост.