Пол Стюарт - Вільняк

— Хай йому грець, отака каторжна робота! — поскаржився він і, запустивши руку під черевну підв’язку, заходився чухати своє чималеньке, кругленьке, волохате черевце, яке та підтримувала.

— Правда твоя, що каторжна, то каторжна, — притакнув братові Одоробло, скидаючи солом’яного бриля і втираючи лоба рукавом. — І важка, і парить, як у кузні, — додав він.

Вайло зняв із пояса надпиту баклагу, відкоркував її і добряче відсьорбнув сидру з лісових яблучок.

— На, — простяг він баклагу братові.

Вайло втер шийку рукою і собі приклався.

— А-а-а! — зітхнув він. — Смакота!

Брати стояли серед поля ячменю-синцю. Воно вже було наполовину викошене, а ячмінь поскладувано охайними гостроверхими стіжками. Ще малося скосити та пов’язати другу половину. Зерно перестигло, на важкому колоссі з’являлися перші провісники пліснявого цвіту, і хай би як старались брати-пузані, обидва чудово розуміли, що вдвох їм не закінчити жнив учасно.

— Ех, було б нас не двоє, а більше, — буркнув Вайло.

— Сам знаю, — сумно кивнув головою Одоробло. — Як згадаю, як працювалося торік… — І він скрушно похитав головою. — Я тільки молюся та сподіваюся, що з братами все гаразд.

Вайло взяв у нього баклагу і ще раз від душі пригостився з неї.

— Жмутко, Хвостань, Зимородок, Крутило… — На згадку про братів, яких зараз тут не було, на очі Одороблу набігли сльози. — Чия вража сила загнала їх на ті трикляті Ливарні галявини, га? — він зробив широкий рух рукою, обводячи сусідські наділи, де, як і на їхньому полі, колосився ще не скошений ячмінь-синець. — Гайовики, Плигуни, Волосяники… Половини з них уже нема серед живих, а друга половина чекає, поки до них прийдуть, виловлять, посадовлять на підводи і відвезуть до решти…

— Пом’яни моє слово, наступними будемо ми, — промовив Вайло. — Оті плескатоголовці можуть наскочити щохвилини. Тільки цього разу нас посилатимуть уже на війну.

— І не тільки нас, пузанів, отак, — додав Одоробло. — Цього разу будуть хапати всіх без розбору. Похапають усіх, та й пошлють на різницю, отак-то, і що ж тоді буде з нашим урожаєм? Ти мені не скажеш?

Вайло зосереджено кивнув головою, і обидва брати застигли поруч у полі, раз по раз передаючи один одному баклагу та озираючи краєвид, розбитий на прямокутники полів, поселення та сельбища, що розкинулися ген удалині.

Минуло вже чимало часу, відколи з’явилися Гоблінівські сельбища, що брали початок від однієї-однісінької колонії бражних гоблінів. Із часом біля неї осідали інші чільні гоблінівські племена. Першими сусідами медолюбів стали миролюбні симбіотики. Потім з’явилися павуконогі гобліни та дрібногобліни, вони вподобали собі узбережжя росяних ставків та Залізнодеревну пущу. А пізніше до миролюбних племен приєдналися інші — войовничі кочівники; їх дедалі більше вабив осілий спосіб життя, безпечніший і захищеніший від несподіванок.

Ікласті та чубаті гобліни, чорновухи та патлаї, рожевоокі й сірі — попервах споруджували такі-сякі подоби хиж, розчищаючи під свої житла лісові галявини. З усіх дерев залишилося тільки одне, посередині поляни, та й те з обтятим гіллям: з нього витесано родовий тотемний стовп. Трохи згодом з них виокремились інші племена, які селилися неподалік і будували вже не примітивні хижі, а цілі хати-вежі, укріплені висотки, будинки круглявої форми та довгасті хати. Навіть деякі плескатоголовці, на власні очі пересвідчившись у перевагах осілого життя, і собі займали галяви та зводили на них свої, ні на що не схожі, плетені з лози «мурашині вежі».

Одоробло і Вайло мовчки озирали краєвид, простягнений перед ними. Серед полів, бовваніючи супроти вечірнього неба, вирізнялася Залізнодеревна пуща, де мешкали лісові гобліни і звикали до осілого життя гобліни-патлаї. Південно-східніше височіли лозяні «мурашині вежі» плескатоголовців та золотоголових гоблінів, пнучись до неба, де вже громадилися важкі чорні хмари.

Північніше, в сусідстві з запнутими маревом росяними ставками, де на берегах жили павуконогі гобліни, у промінні західного сонця світилися шпилі колоній бражних гоблінів, а трохи далі від них, праворуч, там, де видніли свіжовирубані лісові прогалини, з хатніх бовдурів курився дим. То були найостанніші гоблінівські поселення: вони належали наймолодшим племенам та родинним спілкам, і деяких із них ще не сягнула навіть пожадлива рука Ливарних галявин.