Пол Стюарт - Вільняк

Рада одна — шукати підмоги, а хто її не знайде — тому смерть.

Темноліс, Каменосад, Крайріка… Нижнє місто і Санктафракс… Назви на мапі…

Та за кожною з них криються тисячі історій — як занотованих у стародавніх сувоях, так і переказуваних із покоління в покоління — історій, що їх переповідають ще й нині.

Подана нижче — лишень одна з них.

— Ну, то й що ж нам робити?

Громовий Вовкун відірвався від каютного вікна і втупив очі в сухого довготелесого стерничого, який поставив запитання.

— Хай там як, а бурі понад Нижнім містом чимраз несамовитіші, — кинув нетряк у вибіленому плащі з мордобрилячої шкури.

Решта повітряних піратів, що сиділи за довгим столом, як один закивали головами на знак згоди.

— І на Дорозі Багнищем — хоч покотися, — додав він. — Ну хоч би тобі хто-небудь крамарював!

Серед тих, хто кивав головою, прокотився тривожний буркіт.

— Панове, панове, — промовив Громовий Вовкун, повертаючись на красне місце за столом, — не забувайте, що ми — небесні пірати. Може, кораблям нашим більше й не борознити небес, але ж ми однаково небесні пірати, горді й незалежні. — І він так грюкнув важенним п’ястуком по столі, аж підскочив кухоль із деревним пивом, поставлений перед ним. — І ніякій бурі — хоч би й чорному вихорові — нас не здолати!

— І все ж я повторю своє запитання, — промовив сухоребрий стерничий, бундючно пирхнувши. — Що нам робити? В армаді більше як тридцять залог. Це — триста ротів, що їх треба нагодувати, три сотні тіл, що їх треба зодягти, і триста гаманців, що їх треба чимось натоптати. Якщо торгівля на Дорозі Багнищем ляснула, то з чого жити? Перейти на болотниць та болотяну воду? — Він знову пирхнув.

— Нема багатства — нема піратства, — вирік нетряк.

Пірати за столом знову дружно закивали головами.

Громовий Вовкун ухопив зі столу кухля і припав до нього. Капітан мав зібрати думки.

Ген-ген над видноколом, там, де лежало Нижнє місто і починалася Дорога Багнищем, уже кілька тижнів гусли темні хмари. А два дні тому величезні їхні скупчення почали закручуватися у смоляний чорторий. Ось-ось мав схопитися чорний вихор — це було ясно як день.

Хай Небо заступиться за всіх, хто опинився під запоною лиховісного хмаровиння, подумав тоді пірат.

Нині Нижнє місто геть потонуло в буремному мороці, а Дорога Багнищем зовсім знелюдніла. Перед самісіньким початком бурі у Нижнє місто увійшла, карбуючи крок, численна бойова зграя сорокух і назад уже не вернула, а позосталі птахотварі забралися з Багнищанської застави у Східний курник…

Громовий Вовкун гучно відсьорбнув із кухля і з грюком поставив його назад на стіл.

— Я вирядив ще одну пошукову групу, — якомога твердіше відказав він. — І поки ми не з’ясуємо всього остаточно, я особисто не поспішав би скиглити.

— Пошукова група! — гарикнув сухоребрий стерничий. Він із грюком одсунувся від столу і підхопився зі стільця. — А за чим їй шукати? — стерничий обвів поглядом усіх присутніх. — Я маю новину, що можна непогано погріти руки на Ливарних галявинах, тож-бо свої залоги я слатиму саме туди. Хочете пристати до нас — ласкаво просимо!

З цими словами він прожогом опустив каюту.

— Шановне лицарство, будь ласка , — звернувся до зборів Громовий Вовкун і підніс руку, закликаючи всіх лишатися на своїх місцях. — Не кажіть «гоп!» Згадайте, що ми викували тут, ув Армаді. Не можна ж просто взяти і те все забути. Зачекайте, поки вернеться пошукова група.

— Поки вернеться група, — повторив нетряк, коли небесні пірати вже розходилися. — І ні хвилини довше.

Зоставшись у каюті сам, Громовий Вовкун підвівся з-за столу і приступив до вікна. За отороченими оливом шибами внизу відкривався краєвид на Армаду Мертвих.

А й справді, подумав він з гіркотою, що вони тут викували?

Коли літай-камені небесних кораблів почала вражати кам’яна пошесть, Громовий Вовкун та решта небесних піратів не стали дожидати повільної смерті своїх кораблів. Зібравшися разом, вони просто їх потрощили: краще вже так, аніж дивитися, як кам’яна пошесть одного за одним нівечить кораблі, обтинаючи їм крила.

З корпусів небесних кораблів на бляклому Багнищі повстав табір, звідки можна було робити зисковні здобичницькі виправи на Велику дорогу Багнищем. За тих лихолітніх часів то була хіба що злиденна пародія на небесне піратство. Та часами, коли край огортали тумани і схоплювався вітрюган, стоячи на своєму квартердеку, він уявляв себе високо в небі, вільним, як снігун…