Дара Корній - Зворотний бік світів

Мирослад жорстко відповідав:

— Смерть. Це справедливий природний добір, хлопці. Бо тільки загартовані тілом та сильні духом виживають у цьому світі. І спадкоємці в такого чоловіка обов’язково мають народжуватися здорові та мужні. Пройшов обряд — можеш одружитися.

— Ви власноруч убиваєте тих, хто не пройшов обряду, так? У вас, може, ще й посада ката є? Скільки або чим ви йому платите? — Дуж гидливо скривився, дивлячись на свої подряпані ноги. І смердюча мазь, і розповіді Мирослада його не тішили.

— Кат? Це той, хто вбиває за певну плату засудженого до страти? Ой, ні! Навіщо? У нас такого немає. Хоча, якщо будеш багато пашталякати, Дуже, то обов’язково з’явиться. Щось ти надто розійшовся? Нє? — Мирослад неприязно цідив крізь зуби слова: — На болоті та в лісі ти таким сміливим не був? Чого ти вартий без підтримки ближнього? Га? Поміркуй собі, чи варто мене налаштовувати проти себе? Додому можна і не повернутися. Затям собі, лопотуне, таке: не проходять випробування лишень ті, хто не вертає живим з лісу. Ліс — це тобі не просто квіточки та сунички. Щоб вижити, ти маєш стати його частинкою. Коли вмикаються інстинкти, ти стаєш невразливим. Загострюється все: слух — і відчуваєш наближення хижака раніше, аніж він тебе почує; зір — і твоє бистре око миттєво розпізнає серед безлічі однакових слідів найпотрібніші; нюх — і ти запахи вловлюєш ліпше від звіра. Чути небезпеку, знаходити питну воду у випаленій пустелі, запалювати вогонь без сірників, спати під зорями, поклавши під голову камінь… І багато-багато ще всього потрібно вміти, знати, відчувати, робити, щоб вижити. Розбудити свої інстинкти, злитися з природою в одне, відчути себе її частиною, і тоді… Перевертництво здаватиметься легкою забавкою. Ліс тобі сам підкаже, чию подобу ти носиш у серці, наче другу запасну шкіру, аби залишатися в собі. Ну от, здається, і так забагато сказав. Не знаю, чи ти хоч щось утямив, Дуже, але це говорилося більше для Остапа, аніж для тебе.

— Хе, — задоволено потер руки Дуж. — Не для мене, то й добре! Я тобі геть не заздрю, Остапе. Ну ти і влип.

— Влип? — звів густі брови Мирослад. — Ні. Він не влип. Остап прийшов у світ неврів саме вчасно. У ньому захована велика сила, яку потрібно вивільнити. Пригадай, Дуже, як Остап тебе від п’явок рятував, і то без знання, інтуїтивно. А дорогу на болоті як відшукав! А з вовчицею на рівних хто розмовляв! То ти влип, друже Дуже. Тобі буде важко у світі неврів. Я вже зрозумів, що ти категорично відмовляєшся від навчання в школі переходу. Що ж, дарма… Тоді тобі доведеться знаходити спільну мову зі світом неврів самотужки. Я маю на увазі не мешканців Милограда. Це м’якосердні мовчуни та добряки. Я говорю про весь світ неврів. Зрештою, може, передумаєш? Може, усе ж з Остапом?

Дуж спідлоба глипнув на Остапа.

— Ні, — відповідав твердо. — Нізащо. З мене достатньо побаченого, щоб зрозуміти свою інакшість. Я — не ви, і дякую Сварогу за це! Раз Остап з місцевих, то хай і мучиться. У мене інше призначення, Учителю, і не потрібно мене провокувати на різні глупоти.

— Не буду, хоча і кортить тебе провчити. — Мирослад почухав потилицю. — Та я твоїй матері дещо пообіцяв і мушу тримати обіцянку.

— Учителю, — звернувся Остап до Мирослада. — А дівчата? Вони теж проходять обряд ініціації, так? Але коли і як? Окремо від хлопців? Вони мають власну школу?

Мирослад уважно вивчав Остапа. Посміхнувся. Обличчя малого було чесним та відкритим. Той запитував щиро.

— Дівчата? — перепитав для годиться. — З жінками в неврів усе доволі просто. По-перше, дівчата майже не народжуються в племені неврів. А якщо і з’являються, то передаються на виховання в трирічному віці в інші Оселища, де світ не такий суворий до жінки.

— У сусідні племена тобто? — уточнив Остап.

Мирослад криво посміхнувся:

— Можна й так сказати. Майже… В інші світи. А коли чоловік пройде обряд переходу і настане час одружуватися, то він приводить до неврів «чужинку». Зазвичай приводять з інших світів. Бо вхід для неврів у інші світи завжди відкритий. Але неври ніколи без потреби в чуже господарство не лазять.

— Чужинку? Як це? — дивувався Дуж. — То, виходить, ви крадете наречених для того, щоб продовжувати свій рід?

— Якщо мислити примітивно, як ото зараз ти, то крадемо. Чоловіча міць у справжнього невра настільки потужна, що перед нею не може встояти звичайна смертна дівчина чи жінка. Тому їх ніхто не примушує. Усе відбувається з доброї волі. Певна річ, інколи дружина аж надто сумує за ріднею, за своїм світом. Тоді, якщо й справді вже непереливки і жінка на очах марніє, її вертають додому. Та більшість звикають, вивчають звичаї, стають справжніми невритянками та опорою чоловіків. Жінки в нас пильнують домашнє господарство, ростять дітей. Чоловіки займаються полюванням, є в Оселищі і свій гончар, і свій пічник… Є воїни-захисники, які охороняють від ворога та дикого звіра. Є збиральники. Це і не мисливці, і не рибалки. Вони збирають зело, яке вже на часі, у лісі та на болоті, ягоди, гриби, шишки, горіхи. Це можуть бути і чоловіки, і жінки. До цього також потрібно мати хист. У нас нехитрий розподіл праці — робиш те, що найліпше вмієш. Але кожен чоловік обов’язково мусить пройти вишкіл для переходу зі стану хлопчика в стан чоловіка.