Генри Олди - Шмагія

– Ви дозволите мені скінчити?

Сказано було чемно, але настільки твердо, що Андреа відчув миттєве замішання. Мовчки кивнув, налив собі кминної; не дивлячись, сипнув солі, розколотив. Випив без задоволення, немов Веселий Брат.

– Я забув відрекомендуватися. Ланд-майор Ернест Намюр із Кошицьких Намюрів.

– Андреа Мускулюс. Консультант лейб-малефіціуму.

– Радий знайомству. І запевняю вас, – ландвер’єр розщібнув верхній гачок мундира, смикнув волячою шиєю, – що ми зробили все необхідне. Патрулі з найкращими чеширськими хортами, ясновидиця… Меліс дуже розумна відьма! Не те, що столичні витівниці, але їй людину знайти – що мені кухоль пива хильнути. На жаль, анінайменших слідів. Як у воду впала. Втім, Ляпунь-водяника Меліс теж притисла: дід присягається, що дно чисте…

Із хвилину чаклун сидів мовчки, нашвидку прикидаючи, куди могла подітися дочка молодого архіваріуса. Щоб ні хорти, ні відьма, ні героїчний ландвер… Вирішила прибитися до цирку? Кочівні шагри звабили? Навряд чи. Згинула в лісі? Відьма б зачула, що життя припинилося. Якщо розумна баба, то й місце загибелі вказала б. «Малий народець» пустує? Від собак вони людину заховають, від ясновидиці – ніколи… Некромант у Чурих повіз, для «Страстей по Вівторку»?! Дурниці. Це в казках некроти дітей мішками тягають. І нащо їх, шмаркатих, красти, коли на будь-якому невільницькому ринку хоч легіон голопузих, бери досхочу… Знову ж таки, чужа мана в кожному разі слід залишить. Якщо тільки відьма не цілковита дурепа. Або якщо вона не в змові з викрадачем.

– Прошу пробачення, якщо ненароком скривджу, – Андреа нахилився до ланд-майора. Вдихнув палючий запах вина й ще чомусь ялинової смоли. – У вас, пане офіцере, в Ятриці різанини не трапляється? На вулицях уночі не грабують? З підпалами все гаразд?

– До чого ви хилите, майстре чаклун?

– До того, що зникла одна дитина. Якби зникли п’ятеро, семеро, десятеро дітей, можна було б грішити на безумця-зловмисника або звертатися до Нагляду Сімох. А так – одне-єдине дитя. Дочка архіваріуса. Ви вжили заходів, але вони принесли мало користі. Якоб Гонзалка – ваш близький друг?

– Ні.

– Родич?

– Жодним чином.

– Пане офіцер, ви розумієте, про що я?

Ландвер’єр кліпнув безбарвними віями. Він раптом став прямий-прямий, як флагшток замку, захопленого ворогами, коли ще точиться бій на сходах і галереях. Навіть чималий живіт не заважав цій дивній прямизні. Пальці наглухо защібнули гачки коміра: повільно, ретельно, виконуючи найважливішу в цей момент роботу. Краї, обшиті твердим галуном, врізалися в шию. Обличчя Ернеста Намюра налилося кров’ю. Вдихаючи, він трохи хропів: так буває з людьми, які перенесли наскрізне поранення в груди, коли в них частішає серцебиття. Ландвер’єр раптом здався малефікові загнаним упертим конем.

Впрігся у ворот маслоробки: рип-рип, день-рік.

– Ні, майстре чаклун. Я не розумію вас. Зникла дитина. І різанина з підпалами ніяк не скасовують для мене цього факту. Можливо, я старомодний чи сентиментальний. Вибачте, що потурбував. Маю честь!

– Зачекайте…

Чаклун порухом руки зупинив ланд-майора Намюра й подумав, що життя в столиці накладає на людину таємне клеймо. Печатку звіра. Ось і зараз: Андреа Мускулюс не відчував мук сумління. Не гриз себе, докоряючи за власні слова. Зовсім ні. Він ніколи не помилявся щодо своїх моральних якостей; не робив цього й тепер. Просто від ландвер’єра тхнуло вином і смолою. Просто Якоб Гонзалка, чийого рум’янцю не могло загасити навіть горе, глитав кубок за кубком. І галун коміра дедалі тугіше врізувався в ситу, чужу шию, ніби зашморг.

– Скажіть, чого ви очікували від мене?

Офіцер розгубився. Мабуть, він сподівався на це запитання із самого початку і все одно був захоплений зненацька.

– Я… я розраховував, що ви надасте мені допомогу. Допоможете відшукати дівчинку.

– Яким побитом?

– Ви дипломований чаклун. Столична, вибачте, штучка. Консультант лейб-малефіціуму, врешті-решт! З вашим даром… Вам напевно вдалося б зачути те, що вислизнуло від відьми.

– Буду з вами відвертий, пане офіцер. Мої здібності трохи іншого… е-е-е… профілю, ніж безкорислива допомога. Але – припустимо. Припустимо навіть, що я щиро хочу вам допомогти. І, всупереч бажанню, неспроможний це зробити. Розумієте?

– Ні. Не розумію.

Ландвер’єр гидливо скривився. Неслухняними пальцями заходився знову розщібати гачки тугого коміра. Мускулюс без ентузіазму стежив за його маніпуляціями. Ситуація дедалі більше нагадувала ідіотську баладу халтурника-трубадура: великий маг інкогніто приїздить у провінційне містечко, де чиняться жахливі викрадення й темні лиходійства, вулицями табуном бігають страшні таємниці, а доблесний воїн знемагає, борючись зі злом наодинці. Одна добра знайома малефіка дуже любила такі балади, що й послужило причиною розриву стосунків.