Бекс Хоґан - Острови шторму та смутку. Гадюка

Ґрейс, посміхаючись, струшує сукню і промовляє:

— А хіба він не знає, що для твого респектабельного вигляду нової сукні явно замало? — ліктем штурхає мене в бік.

Із моїх уст вилітає зойк удаваного обурення і рвучким рухом я змушую себе піднятися. Треба із цим покінчити.

Ґрейс допомагає мені одягнути сукню. У ній виявляється аж сім шарів тканини, що формують пишну спідницю, а корсет із глибоким вирізом такий щільний, що я ледь дихаю.

Поки Ґрейс затягує на моїй спині стрічки, думками повертаюся у дні, коли я була ще зовсім малою. Вона — одна із небагатьох, хто звернув на мене увагу. О, як же багато часу ми провели разом!

— Пригадуєш, ти колись розповідала мені історії?

Я аж вигинаюся, коли Ґрейс затягує мене в корсет, все дужче і дужче.

— Які історії?

— Про магію. І про Магів.

Як же мені тоді хотілося вірити, що вони насправді існують. Либонь, це бажання збереглося і досі.

Вона на мить зупиняється:

— Так, пам’ятаю. Чому ти про це згадала?

Я знизую плечима. Книги з історії стверджують, що Маги покинули Схід ще сотні років тому, але ж магія могла і взагалі не існувати. Бо чому сьогодні про неї жоден ані сном, ні духом? Утім я завжди любила будь-які згадки про магію; втеча у легенди з міфічними істотами бодай трішки захищала мене від реальності.

— Дивуюся, що ти це пам’ятаєш.

Я замовкаю, але лише на мить.

— У мене не так уже й багато яскравих спогадів.

Ґрейс м’яко торкається моєї руки і підборіддям спирається на плече:

— Ти слухала звичайні казочки, щоб швидше заснути. Забудь всі ці дурниці.

Усмішка зникає з моїх уст. Слова Ґрейс завдають мені пекучого болю. Я сподівалася, що вона знову розповість казочку, втішить мене.

Слід якось змінити тему. Я відкашлююсь.

— А мені щось зробити із зачіскою? — пальцями занурююся у пасма, закручені у спіральки.

— Твоє волосся просто чудове, — відповідає вона.

Але я не зважаю на її слова, а пробую зібрати докупи усі пасма і зафіксувати вгорі, підозрюючи, що ця купа на голові не надто мені до лиця.

— Як тобі? — запитую я, але Ґрейс мовчить. Хоч вона стоїть позаду мене, я все одно відчуваю зміну її настрою, від чого насуплюю брови: — Що з тобою?

— Нічого, — відповідає вона з легкою зневагою. — Гадаю, що кучері треба розпустити. Зрештою, твоєму батькові найбільше імпонує саме така зачіска. Ти ж не даси йому зайвого приводу для гніву?

Що правда, то правда. Розпатлане волосся разом із сукнею — ще одне нагадування про те, що я — неофіційна членкиня екіпажу. Лише на самоті я збираю кучері в пучок і насолоджуюся тим, що окремі пасма не лізуть в очі.

Ґрейс обходить мене, зосереджено оглядаючи з ніг до голови, і зрештою зупиняється.

— Гадаю, Капітану не буде до чого придертися! — схвально усміхаючись, каже вона.

— Дякую тобі! — якби не вона, я б давно уже потонула у хвилях цих тканин.

Ми сідаємо разом у гамак, легенько розхитуємося і вона бере мене за руку, що доволі дивно. Цей жест видається мені до болю материнським і в якусь чудернацьку мить я ледь не пускаю сльозу. Якось треба відволіктися. Придивляюся до її долоней — через брак пігменту на шкірі утворилися білі плями, такі собі мініострови. Вони біліють по всій довжині рук: колись побачила, як вони визирали з-під її рукавів. Малою, бува, уявляла собі, як по всьому тілу Ґрейс розкинулася мапа — і увесь світ розмістився на ній одній.

— Тобі варто більш посилено тренуватися! — промовила вона.

Я мовчу, позаяк жодне, навіть найкраще тренування у світі не вирішить моїх проблем.

— До слова, Мерріан, немає нічого поганого у вірі в магію.

— А якщо це казочки для малят?

Ґрейс змовницьки посміхається:

— У кожній казці є трохи правди.

Ґрейс йде, і що мені тепер робити? Лише чекати, коли мене покличуть.

Витягаю зі скрині мертву пташку. Від її смороду нема чим дихати. Плоть уже почала тліти і вогник життя, що жеврів разом із теплом тіла, остаточно згас. Тепер неможливо нічого дослідити. Дідько! Відкриваю ілюмінатор — в обличчя бризкає вода — і викидаю крихітне тільце в океан. Гадаю, її смерть не така вже й марна, адже на глибині котресь із голодних створінь залюбки нею поласує.

Я знаю, чому Ґрейс наполягає на посилених тренуваннях. Моя Ініціація — ось що її турбує! Ритуал цей огорнуто таємницями, і у кожного він свій, не такий, як в інших. Якось я спитала Ґрейс, чого мені очікувати, і вона замислилась, перш ніж відповісти.

«Ти не маєш права запитувати. Я не маю права розповісти. Ти або пройдеш через все це, або ні. Це — єдиний шлях».