Владимир Аренев - Порох із драконових кісток

Згори хтось спускався, вона машинально відступила — і раптом виявилося, що це Людвіг. Людвігми-неодмінно-заприятелюємо, сучий син.

Світло, що проникало крізь запилюжене вікно, чомусь розфарбувало шкіру єгеря у жовте й сіре, і сам Людвіг нагадував зараз мумію зі столичного музею. У дитинстві Марта була там із батьком і запам’ятала свій подив, коли вперше побачила «опудало людини». Тоді вона відчула жаль, але зараз, ясна річ, про жаль не йшлося — лише про безпорадну, глуху злість до цього голомозого вилупка.

Він стояв, завмерши посеред сходів, сторожко дивився на Марту, і пахло від нього дорогим нудотним одеколоном. Рівнесенькі вусики розчесані, вуха вимиті, нігті всі підпиляні, хоч зараз у музей.

— Марто, — сказав він. — Як ти? З тобою все гаразд?

Вона захлинулася від цієї зухвалості, від фанерного лицемірства. Слід було зацідити кулаком знизу вгору, щоб аж засичав, падлюка, щоб зігнувся, ховаючи в жмені своє хазяйство. От тоді, певно, вона встигла б знайти гідну, влучну відповідь.

А зараз відповіді в неї не було, все, що спадало на думку, — якісь дитячі вигуки, баб’ячий вереск.

— Давай відверто, — сказав Людвіг. Голос у нього злегка затремтів, але обличчя не змінилося: широке, самовпевнене. «Надійна та шанована людина», еге ж. — Найближчими днями буде найскладніше. Ви всі мусите звикнути… до нових обставин. Я залюбки допоміг би, але сама розумієш… є речі, у які стороннім краще не втручатися.

— Та ви ж не сторонній, — сказала Марта. — Ви ж мені практично другий батько. Чи перший вітчим, весь час плутаюся, вибачте.

Вона із насолодою спостерігала, як він червоніє — спершу куца шия й вуха, далі щоки — вгодовані, наче в немовляти, потім — зморшкуватий лоб.

— Не певен, — заявив Людвіг, рухаючи нижньою щелепою, — не певен, що це доречний жарт. Але я розумію, все це для тебе надто… непросто. Прошу, спробуй не наробити помилок. Не наговорити зайвого. І взагалі… кхм… будь обережнішою, гаразд?

— Неодмінно, — посміхаючись, кивнула Марта. — І ви теж. Теж будьте обережнішим. Про всяк випадок.

З червоного він став бурим, і Марта почала побоюватися, що коли Людвіга зараз шляк трафить, їй не буде куди відступити, іще зіб’є з ніг, кнур паскудний.

— О, пане Бударо! — гукнули знизу. — А вас сюди яким вітром занесло? Привіт, Марто. Ти звідти чи туди?

Це був Елоїз Гіппель, найкращий, давній друг батька. Трохи скособочившись, він тягнув в одній руці чималенький пакет, а в іншій — букет різнобарвних айстр. На кожен рух Гіппеля пакет відгукувався тихим дзеленчанням, айстри — шурхотінням.

— Туди, — сказала Марта похмуро.

— То разом підемо. А що, — повторив він, — вас сюди, пане Бударо, яким вітром?.. Якщо не секрет?

— Я тут по роботі, — збрехав Людвіг. — Здійснюю обхід. Ставлю на облік.

— Тут, знаєте, до мене ваші хлопці удень навідувалися. — Гіппель, який завжди нагадував їй доброго незграбного клоуна, раптом посерйознішав, і погляд його змінився, став проникливим і уважним. — Мололи якусь нісенітницю щодо замовлень…

— Це була не нісенітниця, пане Гіппелю, — поспіхом вимовив Людвіг. — І згадане питання не для обговорення отак, просто на сходах.

— Тобто все, що вони заявили?..

— Чиста правда. Бажаєте іще про щось запитати? — Тепер Людвіг опанував себе і говорив звичайним своїм владним тоном. Таким, певно, він шпетив підлеглих і дружину, коли та була жива.

Гіппель стенув плечима:

— Питань до біса. Але якщо вже ви… нехай мені хтось передзвонить. Це ж не так просто вирішити: матеріали необхідні, накази щодо ділянок.

— Все буде, завтра з вами неодмінно зв’яжуться.

Людвіг кивнув Гіппелю, кинув на Марту короткий, дивний погляд і застукав собі каблуками по сходах.

— От чмо, — сказав Гіппель. — Козел у погонах. Якби не вони, — повернувся він до Марти, — давно би уже із ним по-іншому поговорили. Віриш?

Марта кивнула.

Тут і вірити не було у що. Вона знала: якби не погони, Людвіг із Елізою просто не познайомилися б. До її перукарні абихто не ходив.

— Ну а в тебе як успіхи? — запитав, щоб не мовчати, Гіппель. — Бачу, вирішила змінити імідж — тобі пасує. До випускних готуєшся? Я чув, збираєшся до університету вступати?

Марта знову кивнула. Вони йшли сходами плече до плеча, Гіппель дзеленчав пакетом і тримав айстри так, аби не зачепити Марту.

— Все нормально, дякую, — сказала вона. — Готуюся.

— А батько як?

Це було питання. Навіть два — і Марта прокляла себе за те, що про друге подумала лише зараз.