Джордж Мартин - Битва королів

У Вічнозимі її дражнили Кобилою, і вона гадала, що гірше не буває, поки сирота Ломі Зеленорукий не обізвав її Ковтюхом.

Голова її і справді була як після ковтуна. Коли Йорен затягнув Арію у провулок, вона була певна, зараз він її вб’є, але смердючий старий, міцно її тримаючи, просто обтяв кинджалом сплутане волосся в неї на голові. Вона добре пам’ятала, як вітер підхоплював з бруківки жмені брудного каштанового волосся, відносячи до септу, де помер її батько. «Я везу з міста чоловіків і хлопців,— гарчав Йорен, а гостре лезо шкребло їй череп.— Отож стій тихо, хлопче». Коли він закінчив, на голові в неї лишилася сама щетина з поодинокими жмутками.

Потому Йорен повідомив їй, що відтепер і аж до Вічнозиму вона — хлопчик-сирота на ім’я Арі. «Пройти браму нескладно, а от дорога — зовсім інша справа. Їхати тобі довго, і в кепському товаристві. Цього разу я везу на Стіну тридцятьох хлопців, і не уявляй, що вони схожі на отого твого брата-байстрюка,— трусонув він її.— Лорд Едард дозволив мені пошукати в темницях, і лордійчуків там не знайшлося. Цей набрід... половині з них видати тебе королеві раз плюнути — в надії на прощення і ще, може, кілька срібняків. А друга половина вчинить так само, тільки спершу тебе зґвалтує. Отож тримайся осторонь, до вітру бігай подалі в ліс, щоб ніхто не бачив. З цим буде найважче, отож не пий забагато».

Виїхати з Королівського Причалу і справді виявилося неважко. Гвардійці Ланістерів усіх зупиняли при брамі, але Йорен гукнув одного на ім’я — і помахом руки їхнім фургонам дозволили виїхати. Ніхто й оком на Арію не кинув. Шукали-бо великородну дівчинку, дочку королівського правиці, а не худореброго хлопчину з обтятою чуприною. Арія й не озирнулася назад. Вона б воліла, щоб Чорноводий Бурчак вийшов з берегів, змиваючи все місто — з Блошиним Дном, і Червоною фортецею, і Великим септом, з усім та усіма, особливо королевичем Джофрі і його матір’ю. Але Арія знала, що цього не станеться, та й Санса досі в місті, тож річка змила б і її. Згадавши про це, Арія вирішила, що ліпше мріятиме про Вічнозим.

Щодо справляння потреб Йорен помилився: це якраз було не найважче — найважче було витримати Ломі Зеленорукого й Пиріжка. Цих сиріт. Когось Йорен забрав з вулиці, наобіцявши, що животи в них завжди будуть повні, а на ногах красуватимуться черевики. Решту він звільнив з ланцюгів. «Варті потрібні добрі люди,— сказав він їм перед від’їздом,— але й ви придастеся».

У темницях Йорен набрав і дорослих чоловіків — злодіїв, браконьєрів, ґвалтівників тощо. Найгіршими були ті троє, що їх він витягнув з чорних камер: вони, либонь, лякали навіть його, тож він тримав їх спутаними по руках і ногах у глибині одного з фургонів, зарікшись, що до самої Стіни вони так і сидітимуть у ланцях. Один був безносий, з діркою в тому місці, де колись стирчав його відтятий ніс; а в потворного опасистого лисаня з гострими зубами й мокрими гнійниками на щоках в очах не зринало нічого людського.

З Королівського Причалу новобранці везли п’ять возів, навантажених припасами для Стіни: шкури й сувої тканини, чавун у чушках, клітку з круками, книжки, папір і чорнило, в’язку кислолисту, глечики з олією, скрині з ліками та прянощами. Фургони тягнули упряжки возовиків, а ще Йорен купив двох рисаків і півдюжини віслюків для хлопців. Арія надала б перевагу коневі, але й віслюк — це краще, ніж їхати на возі.

Чоловіки не звертали на неї уваги, а от із хлопцями їй так не пощастило. Вона була на два роки молодша за наймолодшого сироту, а головне, менша й худіша, і Ломі з Пиріжком вирішили, що вона здебільшого мовчить через страх, дурість або глухоту.

— Тільки гляньте на отой меч у Ковтюха,— одного ранку мовив Ломі, коли вони плелися повз сади та пшеничні поля. До того як його спіймали на злодійстві, він працював підмайстром у фарбаря, тож руки його по лікоть були в зелених плямах. Він не сміявся — ревів, як ті віслюки, що на них вони їхали.— І де такий помийний пацюк, як Ковтюх, хапнув собі меча?

Арія мовчки кусала губу. Вдалині, на чолі валки, вона бачила Йоренів вицвілий чорний плащ, але не збиралася з плачем мчати до старого по допомогу.

— Може, це маленький зброєносець? — втулив Пиріжок. Його мати, до того як померла, була пекаркою, і він цілісінькі дні штовхав по вулицях її візок, вигукуючи: «Пиріжки! Гарячі пиріжки!» — Маленький зброєносець пишного лорда, атож.