Нил Гейман: Зоряний пил

Минула третя година. Зірка сиділа на траві неподалік ятки, де пан Броміос продавав вино, ель і закуски. Вона не відривала погляду від проходу крізь мур і від селища, що лежало за ним. Раз у раз господарі ятки пропонували їй покуштувати вина, елю чи масних ковбасок — і щоразу Іванна відмовлялася.

— Чекаєте на когось, дорогенька? — звернулася до неї чарівна дівчина.

— Не знаю, — сказала зірка. — Можливо.

— На хлопця, я правильно здогадуюся? Такого ж милого, як і ви?

— Певною мірою, так, — кивнула зірка.

— Я Вікторія, — представилася дівчина. — Вікторія Форестер.

— А мене Іванною звуть.

Зірка уважно обвела Вікторію поглядом, з голови до ніг і з ніг до голови.

— То значить, ви і є Вікторія Форестер? Про вас йде добра слава.

— Це ви про весілля? — запитала Вікторія, сяючи від гордості й задоволення.

— Весілля? — перепитала Іванна. Вона намацала рукою топаз на талії і стисла його. Потім подивилася в напрямку проходу через мур і прикусила губу.

— Бідолашна! Який же він негідник, що примушує вас стільки чекати! — поспівчувала Вікторія Форестер. — Чом би вам не сходити на той бік і не пошукати його?

— Тому що… — почала зірка і раптом затнулася. — Еге ж, мабуть, так і зроблю.

По небу над головою мчали сірі й білі смуги хмар. Лише подекуди між ними проглядалися клапті блакиті.

— Шкода, що Місяця не видно, — зітхнула Іванна. — Я б спершу попрощалася.

І вона незграбно звелася на ноги.

Але Вікторія не збиралася так просто відпускати від себе нову подругу. Вона продовжувала щебетати про те, як у церкві оголошують імена наречених, про дозволи на шлюб, і про надзвичайні дозволи, які видає тільки архієпископ, і про те, як їй пощастило, що Роберт знайомий з архієпископом. Схоже, весілля мало відбутися через шість днів, опівдні.

Потім Вікторія покликала респектабельного джентльмена з сивиною на скронях, котрий курив сигару і усміхався так, наче в нього боліли зуби.

— А от і Роберт, — повідомила вона. — Знайомся, Роберте, це Іванна. Вона чекає на свого хлопця. Іванно, це Роберт Мандей. А наступної п’ятниці, рівно опівдні, я стану Вікторією Мандей. Можливо, любий, ти міг би використати у весільній промові каламбур — мовляв, цієї п’ятниці зійшлися разом двоє Мандеїв, два Понеділки!

Пан Мандей затягнувся сигарою, випустив хмаринку диму і сказав нареченій, що візьме цю ідею до уваги.

— То значить, — запитала Іванна, обережно добираючи слова, — ви не виходите заміж за Трістрана Торна?

— Ні,— відповіла Вікторія.

— О… це добре, — сказала зірка, знову сідаючи на траву.

Коли через кілька годин Трістран пройшов крізь мур, зірка сиділа на тому ж місці. Здавалося, він був трохи збентежений, але побачив Іванну — і його обличчя відразу просвітліло.

— Знову привіт, — сказав він, допомагаючи їй піднятися на ноги. — Добре провела час, поки мене чекала?

— Не дуже, — відповіла вона.

— Вибач, будь ласка. Мабуть, треба було запросити тебе з собою до селища.

— Ні, — відповіла зірка. — Не треба було. Я можу залишатися живою лише в межах Чарівної Країни. Потрапивши до твого світу, я перетворюся на щербатий шматок заліза, що впав з небес.

— Але ж я мало не взяв тебе з собою! — з жахом промовив Трістран. — Я навіть спробував це зробити учора ввечері.

— Так, — відповіла зірка. — І це ще раз доводить, що ти дурень, невіглас і телепень.

— Бовдур, — підказав Трістран. — Зазвичай ти називала мене бовдуром. І ще йолопом.

— Що ж, ти — усе перелічене і навіть гірше. Чому ти змусив мене так довго чекати? Я вже думала, з тобою щось трапилося.

— Вибач. Більше я тебе ніколи не залишу.

— Авжеж, — серйозно і впевнено промовила вона. — Не залишиш.

Трістран узяв її за руку, і вони разом пішли по луці. Налетів вітер — він надимав намети і тріпав прапорці. Потім полився холодний дощ. Трістран з зіркою сховалися під навісом книжкової ятки — там вже зібралося чимало людей і створінь. Власникові ятки довелося пересунути книжкові полиці ближче, щоб вони не змокли.

— У неба вітер в голові, ти його не слухай: спершу сухо, потім дощ, потім знову сухо, — промовив до Трістрана й Іванни якийсь джентльмен у чорному капелюсі. Він саме купував якусь невеличку книжечку у шкіряній палітурці.

Трістран усміхнувся і кивнув. Дощ вже вщухав, і вони з Іванною вийшли.

— От тобі й маєш подяку, — зітхнув джентльмен у циліндрі, звертаючись до продавця. Той уявлення не мав, про що мова, і нітрохи цим не переймався.