Нил Гейман - Зоряний пил

Вітер дув зі сходу, з Чарівної Країни, і Трістран Торн раптом відчув хвилю досі незнаної відваги.

— Знаєте, пані Форестер, за кілька хвилин я звільнюся, — сказав він. — Чи дозволите провести вас до будинку? Адже мені з вами майже по дорозі.

Чекаючи на відповідь, він чув гучні удари власного серця. Сірі очі Вікторії дивилися на нього з неабияким подивом. Здавалося, промайнула сотня літ, аж нарешті вона відповіла:

— Звичайно.

Трістран помчав до кабінету пана Брауна і повідомив йому, що зараз піде додому. Той не заперечував, але повчальним тоном розповів, що коли сам був молодий, завжди залишався у крамниці до останнього, аж поки не наставав час замикати двері, а часом навіть спати лягав під прилавком, замість подушки підклавши під голову пальто.

Хлопець погодився, що в такому разі йому, Трістранові, неабияк пощастило, й побажав панові Брауну добраніч. Після цього, узявши на вішаку своє пальто і новенького капелюха, вибіг надвір, на бруківку, де на нього чекала Вікторія Форестер.

Поки вони йшли, на землю швидко опускалися сутінки. Трістран відчував у повітрі далекий подих зими — суміш пахощів нічного туману, перших заморозків і опалого листя.

Звивиста стежка вела їх до ферми Форестерів; у небі висів вузький серп місяця, в пітьмі палали величезні зорі.

— Вікторіє, — через деякий час почав Трістран.

— Так, Трістране, — відгукнулася дівчина. Впродовж цієї прогулянки вона думала про щось своє.

— Ти не вважатимеш за нахабство, якщо я тебе поцілую?

— Вважатиму, — холодно відрізала Вікторія. — Ще й неабияке нахабство.

Трістран зітхнув.

Вони піднялися на пагорб у цілковитій тиші. З вершини пагорба було добре видно жовті вогники Стіни; віконця, за якими горіли свічки і лампи, вабили своїм теплом. А над їхніми головами мерехтіли й палали міріади зірок, холодних і далеких, незліченних і незбагненних.

Трістран узяв крихітну долоню Вікторії у свою. Вона не відсмикнула її.

— Ти це бачив? — запитала вона, вказуючи на краєвид.

— Нічого я не бачив. Я дивився на тебе.

Вікторія усміхнулася в місячному сяйві.

— Ти — найпрекрасніша жінка на світі, — з глибоким почуттям сказав Трістран.

— Тримай себе в руках, — відповіла Вікторія, але зовсім не сердито.

— А ти що бачила? — запитав Трістран.

— Зірка падала. Мені здається, у цю пору року таке рідко трапляється.

— Віккі, ти поцілуєш мене?

— Ні, — відповіла дівчина.

— Але ж ти цілувала мене, як ми були молодші. Ти поцілувала мене під Дубом Обітниць на своє п’ятнадцятиріччя. На останнє Травневе свято ти знову мене поцілувала — за хлівом, на фермі твоїх батьків.

— Тоді я була зовсім іншою, — сказала Вікторія. — Я не цілуватиму тебе, Трістране Торн.

— Не цілуватимеш… А може, вийдеш за мене заміж?

На пагорбі повисло мовчання — чути було тільки шум жовтневого вітру. Потім почулося щось схоже на дзвін: це реготала найпрекрасніша дівчина Британських островів. Трістранові слова неабияк вразили і розвеселили її.

— Заміж? За тебе? — недовірливо перепитала вона. — А навіть якби я й погодилася, Трістране Торн, що б ти зміг мені дати?

— Що б зміг тобі дати? — вигукнув хлопець. — Та заради тебе, Вікторіє Форестер, я ладен з’їздити до Індії і привезти слонячі бивні, перлини завбільшки як твій великий палець, рубіни завбільшки як яйця кропивника! Або попливти до Африки і привезти звідти алмази більші за крикетну кулю. Відшукати витік Нілу і назвати його на твою честь! Я поїду до Америки, у Сан-Франциско, на золоті копальні, і не повернуся, поки не добуду стільки золота, скільки ти важиш! Тоді я доставлю це золото сюди і складу до твоїх ніг. Тільки скажи — і я поїду на крайню північ, полюватиму на білих ведмедів і привезу тобі їхні шкури.

— В тебе непогано виходило, — сказала Вікторія, — поки справа не дійшла до білих ведмедів. Та роби що хочеш, юний фермере і хлопчику на побігеньках, але я тебе не поцілую. І заміж за тебе не вийду.

Трістранові очі блищали у місячному світлі.

— Заради тебе я поїду до Китаю і відіб’ю в короля тамтешніх піратів величезну скриню з нефритовими прикрасами, шовком і опіумом. Я поїду до Австралії, на інший бік Землі, і привезу тобі… гм…

Трістран гарячково перебирав у думці прочитані «вражаючі романи», силкуючись пригадати, чи подорожував хтось із їхніх героїв до Австралії.

— Кенгуру, — врешті сказав він. — А ще купу опалів.

Щодо опалів він майже не сумнівався. Вікторія Форестер стисла його руку.