Генри Олди - Пасербки восьмої заповіді

Утім, істота перед нею таки була дияволом.

— Мене проклято, — повторив Півняче Перо. — Я живу серед вас, я творю те, що ви, люди, називаєте злом, але для мене це не зло, а тільки спосіб мого існування. Я просто не можу інакше, як ви не можете не дихати!

— Не можеш чи не хочеш? Чи просто не знаєш, як це — інакше? — перебив диявола абат.

— Не знаю, — подумавши, відповів Півняче Перо. — Я спокушаю людей тим, що справді можу їм дати і, щоб виконати обіцяне, вдаюся до помочі тих, хто зробив мене таким, як я є. Вельзевул, Сатана, Люцифер, Антихрист — називайте їх як завгодно! Я сам ніколи їх не бачив, ніколи не розмовляв з ними знайомою мені мовою, і жодне з імен людських чи нелюдських не підходить їм, як зміїна шкіра не пасує вовкові; але коли я вдаюся до могутності Пекла, щоб виконати обіцяне, я відчуваю Геєну в собі — й тоді мої муки стають сильніші в тисячу разів! Але ж вона, Геєна, дарує мені сили зробити те, що мені потрібно. І в результаті я здобуваю чиюсь душу. Одну, другу, третю… Я збираю викуп. Викуп, що визволить мене. Я не знаю, скільки душ мені для цього знадобиться — але я збираю…

Півняче Перо приречено зморщився й відвернувся.

— Ти певен, що це — шлях до визволення? — тихо спитав блідий як смерть абат Ян.

— Так, — кивнув Великий Здрайця.

- І де ж ти зберігаєш належні тобі душі? — абат ледве стримував хвилювання; те, що зараз відкривалося йому, викликало озноб, і отець настоятель, напружившись, внутрішньо тремтів дрібним дрожем. Він відчував: ще трохи — і він дізнається про все чи майже про все, що хотів, ще трохи — і він зрозуміє: вихід є, його просто не може не бути!

— Звільнити їх хочеш? — підвів брову диявол. — Не вдасться, святеннику. Так буває лише в казках — розпороли вовкові черево, і вийшли з нього цілі юрби з’їдених… Та й почали жити собі на втіху. Вони, ці продані душі, - у пеклі, як і годиться… У мені! Вони — частина мене, це ти розумієш, мій жалісливий абатику?! А тих, котрі ще перебувають у тілах живих, я прив’язав до себе невидимими нитками й тримаю їх, як ляльковод тримає своїх маріонеток, і в міру потреби смикаю за ці нитки, змушуючи їх коритися!

— Отже, вони теж страждають?

— А ти як думав?! Ні, абатику, ти просто дивуєш мене… Вони — у пеклі, а це пекло — в мені. Хоч воно й ніщо порівняно з Пеклом, яке час від часу входить у мене! — але і його цілком достатньо, аби ці душечки настраждалися донесхочу! Та й коли вийдуть на мить із моєї примхи на волю, погуляють на короткому повідку — не почуваються краще! Уяви, святий отче: випавши з пекельного небуття, відчути себе, приміром, у тілі мерця! Ти ніколи не бував у неживому, змушеному жити?! Тобі пощастило, абатику…

— Але, страждаючи в тобі, вони очищаються?

Довколишні нарешті побачили, як тремтить від збудження святий отець.

— Ні. В мені — аж ніяк. Очищають лише муки чистилища, але не пекельні страждання. Чого тебе навчали, святий отче?! Тут, на землі, і тільки тут проходять люди крізь своє чистилище: помирають, знову народжуються, забуваючи себе, забуваючи, ким були колись, як не пам’ятаю цього і я; одні поступово простують нагору, і мені вже не дотягтися до них; другі дедалі більше грузнуть у тому, що ви називаєте гріхом, а все-таки бояться постати з дияволом віч-на-віч; треті ж самі вигодовують вогонь, що їх пожирає, бо без упину вимагають від життя „дай!“ — от саме цих я не проґавлю! А потрапивши до мого внутрішнього пекла, душі варяться в ньому без права дочекатися кінця — адже ці муки не спокутують їхньої провини, а лише є способом існування. Те ж саме, але в сто разів гірше, одержав свого часу і я…

— Отже, альбігойці міркували багато в чому слушно, — пробурмотав абат. — І не тільки альбігойці. Рай і пекло безлюдні, ми радіємо й страждаємо тут і тільки тут, адже ти сам кажеш, що твоє внутрішнє пекло — ніщо порівняно з Пеклом, яке іноді входить у тебе. А ти — тут. І той, хто не продав душу тобі, помираючи, народжується знову й знову, раз по разу проходячи всі кола земного чистилища… А коли людські діяння переповнюють чашу буття — отоді й настає час Страшного Суду. День Божого Гніву.

— Альбігойці? — розреготався диявол. — Не знаю, може, вони й праві і мали слушність, але мені було потішно спостерігати багаття з „чистих“ катарів, коли Прованс палахкотів вогнем! Не дивуйся, святий отче, я не перший день ходжу серед вас… Я дивився на тих, котрі горіли, і на тих, котрі спалювали, і думав: що ж таке зробив я, за що мене зробили дияволом — адже і перші й другі щиро сподіються потрапити в рай?!