Дара Корний - Гонихмарник

— Юрко, — перебиває Аліна юнака, — отже, прокляття насправді існує?

— Як тобі сказати? Хм! Знаєш, Аліно, взагалі прокляття — то насправді лише побажання максимально сильного покарання за допущений гріх. Старий характерник вважав, що його син не тільки зрадив своїх побратимів, а й порушив четверту Божу заповідь — шануй твого батька і твою матір. Не думаю, що то було чисте прокляття. Швидше — бажання відплати за образу. Та через це рід сина Остапа жив лишень поборюваннями. Певне, старий характерник мав на меті геть інше. Та в поліському селі, окрім родини Градобурів, інших так званих нечестивців не знайшлося. Ось так зрикошетило. Та сила характерницька не змарнувалася, ні. По глупоті своїй у ті давні часи вважалося, що тільки хлопчики можуть ставати справжніми характерниками. Характерницьку силу треба вміти розбудити. Тож поки що вона розмінювалась на доволі легкі примітивні розваги. Дівчата ставали знахарками, звідкись знали назви невідомих трав, мов би ті трави з ними розмовляли, вміли лікувати травами, і то дуже добре. Звичайно, мама передавала талант дочці. Та то було зайвим, бо в дочці при зачатті вже жила сила. Прокидалася вона десь у шістнадцять-вісімнадцять років.

Та це не все. Оті Градобури. Гонихмарника просто вабила сила жінки-характерниці, хоча і він вповні не розумів, що тут до чого. Але мрія мати силу не полишала душу дводушника ніколи. Градобур чув ту силу, прагнув володіти нею. Жінка-травниця, вважаючи себе лишень знахаркою, бридилася дводушництва, відчуваючи нутром лихі наміри, темний підступний бік того. Гонихмарник мстив завжди однаково — зводячи зі світу чоловіків характерниць. Це не допомагало. Бо жінки виявлялися напрочуд вірними, навіть по смерті коханих. І досі тривало б оте поборювання, коли б одна з дівчат не закохалася в правдиву душу дводушника, а потім зуміла втекти від Градобура. Вона зберегла своїй дитині повноцінного батька. І донька, яка згодом народилася в люблячій родині, чи не вперше за всі роки бідування-митарств жінок-характерниць виросла в гараздах і в кохані, маючи в собі не тільки вроджену силу, а й любов двох батьків, що живило її силу світлом і добром. А це, я скажу тобі, дуже-дуже важливо. Та від долі не втечеш.

У житті доньки з'явився Гонихмарник. Але цього разу Градобур програв. Господар тіла закохався в дівчину. І вона в нього теж, на жаль.

— На жаль? — запитує Аліна.

— Так. На жаль для Градобура. Бо в дівчині прокинулася сила, і зупинити її вже не зможе ніхто.

— Ти думаєш, у мені є та сила? — перепитує Аліна. Декілька секунд вони мовчать.

Першою озивається Аліна:

— Мені в дитинстві мама розповідала стару легенду про козака, мого прапрапрадіда, якого покарав Бог за те, що той прокляв свого сина. І мені здається зараз, що це не зовсім легенда. Тому, скажи мені, друже, кого ти називаєш Дідом?

— Ти сама щойно відповіла. А я? Як завжди, банально — не маю права втручатися. — Юрко простягає руку. На долоні зелений дубовий листочок. На дотик холодний і м'який. — Ти — мудра дівчина. Поклади листочок собі до кишені, коли будеш подорожувати, він допоможе. Це щось типу компаса. Старий тебе жде.

Аліна роздивляється листочок, стинає плечима, кладе його до кишені. Коли підводить голову, на підвіконні порожньо, ніби нікого й не було. Тільки у вухах лунає знайомий передзвін, що віддаляється.

Дівчина стоїть якусь мить, обдумуючи почуте. Ото наговорив. Вертає назад у майстерню. Заварює собі мамин заспокійливо-сонний чай, щоб заснути, швидше заснути. Чай має пару хвилин настоятися. Треба піти подивитися, як там Петро із Сашком. Аліна підходить до вікна Сашкової майстерні, зазирає в кімнату. За кухонним столом, поклавши голову на схрещені руки, спить Петро. Поруч із ліжком Сашка на кріслі сидить Марта, спиною до вікна, і читає книжку. Сліпа Марта читає книжку, вірніше, Марта примусила Гонихмарника читати книжку. Це трішки розвеселило Аліну. Сашко спить. Пополотніле обличчя хлопця майже зливається з білою наволочкою подушки. І якби не чорні брови, що майже псують ту білизну, та темний сніп волосся то здавалося б, що то лише подушка. Усе без змін. Марта озирається.

— Привіт, Марто! Що ти тут робиш?

— Зателефонувала Петру, ти ж знаєш — я хвилююсь і за Сашка, і за тебе. Алінко, то я в усьому винна. Якби не…

— Перестань, Марто, ти не винна. Не картай себе. Якщо хтось має в чомусь себе звинувачувати, то тільки я. Марто, а як же тебе мама відпустила?

— Ніяк! Вона спить! Після мого чарівного прозріння-зцілення ніяк до себе прийти не може: то обдзвонює всіх знайомих, то хапається за валер'янку. Довелося дати їй заспокійливе у вигляді чаю від пані Ірини. — Марта посміхається.