Оноре Бальзак - Серафіта

Серафітус легенько похитав головою, подивившись на неї сумними й водночас лагідними очима.

— Ти знаєш усе, — провадила Мінна, — тоді скажи, чому сором’язливість, яку я відчувала біля тебе внизу, розвіялася, коли ми піднялися сюди? Чому тут я вперше подивилася тобі просто у вічі, а там насилу зважувалася крадькома поглядати на тебе?

— Мабуть, тут ми позбулися земної ницості, - відповів він, розстібаючи її шубу.

— Ти ще ніколи не був таким гарним, — сказала Мінна, сідаючи на замшілий камінь і пильно роздивляючись юнака, який привів її на вершину, що здалеку здавалася неприступною.

Справді, Серафітус ще ніколи так не шарівся — тільки його обличчя виказувало неспокій. Чи не покривалося воно рум’янцем через свіже повітря гір та відблиски снігу? Може, його викликали порухи душі, які дрімають у тілі, коли воно відпочиває від тривалого збудження? А може, його спричинив контраст між золотим сонячним світлом та сутінню важких хмар, крізь які пройшла ця прекрасна пара? Цілком імовірно, що до цих причин слід було б ще додати вплив одного з найкращих явищ, притаманних людській натурі. Якби вмілий фізіолог добре вивчив істоту, що цієї миті, коли судити по гордовитості її чола та сяйві очей, скидалася на сімнадцятирічного юнака, якби він дошукався пружин життя, що розквітло під найбілішою тканиною, якою будь-коли наділяли Північ одне зі своїх дітей, то, безперечно, він повірив би в існування фосфоричного флюїду в нервах, які, здавалося, світилися під епідермою, або в постійну присутність внутрішнього світла, яке забарвлювало Серафітуса тими відблисками, що їх можна побачити у білосніжній чаші. Здавалося, в тих м’яких руках його рук, що він зробив, скидаючи рукавиці, перш ніж відв’язати лижі від Мінниних ніг, таїлася та сила, яку Творець уклав у напівпрозорі зчленування краба. Мабуть, негаснучі вогні його золотавих очей боролися зі сонячним промінням, і здавалося, він не сприймав його сяйво, а давав йому своє. Його тонка й тендітна, наче жіноча, постава нагадувала одну з тих слабких натур, сила яких завжди криється в їхньому бажанні і вони вчасно сповнюються нею. Серафітус підвівся на повен зріст, виставивши вперед чоло, ніби збирався зірватися з місця. Покучерявлене рукою невидимої чаклунки й мовби підняте чиїмсь подихом його волосся ще більш підсилювало враження, ніби його постать була легка, наче повітря; але цю легкість спричинював більше внутрішній стан, ніж вигляд тіла. Уява Мінни нагадувала ту постійну галюцинацію, до полону якої потрапив би кожен і яка надавала обличчю Серафітуса вигляду, що його мають люди в щасливому сні. Мінна не спроможна була уявити собі обличчя когось із своїх знайомих таким величаво мужнім, але це обличчя затьмарило б своєю жіночою витонченістю найвродливіші обличчя Рафаелевого пензля. Цей небесний митець завжди вкладав якусь спокійну радість, закохану ніжність у риси своїх ангельських красунь, та яка душа, коли подивитися на Серафітуса, здатна була б сповнитися смутком, змішаним з надією, що ледь приховував би невимовні почуття, які проступають на його обличчі? Хто зміг би, навіть володіючи уявою митця, для якої все можливо, побачити тіні, що їх відкидав таємничий страх на це розумне чоло, яке, здавалося, волало до небес і дорікало землі? Ця голова зневажливо ширяла, наче величний хижий птах, крик якого сколихує повітря, й упокорювалася, немов горлиця, голос якої наповнює ніжністю тихі ліси. Обличчя Серафітуса було таке напрочуд біле, що на ньому чітко вирізнялися червоні губи, чорні брови й шовкові вії — єдині незгладимі деталі на блідості лиця, витончені риси якого анітрохи не заважали виявляти свої почуття; вони випромінювали їх непомітно й м’яко, але з тією величною й природною поважністю, якою ми так любимо наділяти вищі істоти. Все в цьому мармуровому обличчі виражало силу й спокій. Мінна підвелася й взяла Серафітуса за руку, сподіваючись, що зможе пригорнути хлопця до себе й поцілувати його привабливе чоло — це бажання було викликане в неї більше захопленням, ніж коханням, але погляд юнака, який просвітив її, наче сонячний промінь призму, паралізував бідолашну дівчину. Вона відчула, сама не усвідомлюючи цього, що між ними пролягла безодня, відвернула голову й заплакала. Нараз її стан обхопила могутня рука й сповнений ніжності голос мовив:

— Ходи.

Вона скорилася, схилила раптом освіжілу голову на груди юнакові, який, ступаючи в ногу з нею, повів її на те місце, звідки вони могли бачити осяйну красу північної природи.