Марина Дяченко - Ключ від Королівства

За цих умов «спрощеного антуражу» кожен елемент історії стає важливим, перетворюється на стрілу, що мусить влучити у мішень.

І придивившись уважніше, бачимо: начебто типова підліткова фентезі в Дяченків стає своєю, особливою, цілком оригінальною (хоча й спирається, звичайно ж, на досвід і традиції великих попередників).

Не претендуючи на повноту осягнення авторського задуму, все ж спробуємо зрозуміти, у чому, власне, полягає особливість саме дяченківської фентезі для підлітків.

У те, що діти мають деякі надзвичайні можливості, здається, вірять навіть дорослі. Можна пояснювати цю віру чим завгодно: апелювати до дідуся Фрейда (буцімто діти ще не пізнали першородного гріха, бо не забивають голову проблемами статевих відносин), згадувати про «дитячий погляд на світ», себто про вміння дивуватися найпростішим (для нас) речам, бачити дивне у буденному. Так чи інакше, але віра у дитячу незвичайність і надзвичайність підтримується багатьма письменниками. Скажімо, у того ж Стівена Кінга саме діти часто не просто стають носіями дару, а й рятують дорослих, допомагають їм зрозуміти, що саме відбувається.

Від концепції дитини з надприродним даром лишається один крок до дитини, яка є чарівником (чи від народження, чи може ним стати завдяки навчанню). Джоан Роулінг не перша використала ідею школи чародійства, згадаймо хоча б класичного «Чарівника Земномор’я» Урсули ле Гуїн. Але саме Роулінг вдало поєднала у своєму «Гаррі Поттері» кілька важливих оповідних елементів: буденність шкільного навчання, у якій кожна дитина впізнає себе, чарівний антураж, таємниці й загадки минулого й сьогодення, похмурі пророцтва, нестерпних родичів, у яких доводиться жити головному герою… Його життя аж ніяк не можна назвати безтурботним — і, що дуже суттєво, основні клопоти Гаррі лежать не тільки в площині боротьби з чудовиськами й лиходіями-чаклунами, вони, ці клопоти, цілком буденні, типові для дітей цього віку. Гаррі росте, його турбують проблеми взаємин із дівчатками, він протистоїть хлопчкам-хуліганам, його дружба із Роном та Герміоною зазнає випробувань…

Це вдале поєднання чарівності й буденності ми бачимо і в «Ключі від Королівства». Головна героїня книжки, Ліна Лапіна, росте в сім’ї без батька, вона низенька, і тому її часто ображають у школі. Але дивний незнайомець на ймення Оберон пропонує їй аж ніяк не компенсацію у вигляді безтурботного життя в чарівному Королівстві. Пропозиція Оберона, по суті, є проханням про допомогу. І якщо вперше Ліна потрапляє до Королівств просто з цікавості, то залишається в ньому і пристає на пропозицію Оберона цілком свідомо: знаючи, що королю потрібна «не мала дівчинка, а солдат»!

Вона погоджується — і не лише тому, що думка про втрачений шанс не даватиме їй спокою все життя. Насамперед тому, що боїться презирства з боку Оберона.

Це дуже важливо: свідоме прийняття рішення, коли чітко розумієш всі можливі, а не тільки позитивні наслідки твоїх вчинків. Це — свідчення дорослості, точніше, першого кроку на шляху до неї. Адже Ліна все-таки ще дитина, вона щиро захоплюється дивами Королівства, мріє про крокодилоконя (от би разочок проїхатися! Або хоча б у нього народилося лоша й можна було б узяти його додому!), радіє, коли їй дарують справжній посох чарівника…

При цьому Дяченки не грають із головною героїнею в піддавки: магічні здібності вона має від природи, але вчитися їх використовувати дівчинці доводиться щодня і виходить це не одразу.

Зауважимо: автори не пішли шляхом, проторованим пані Роулінг, а до неї — багатьма іншими фантастами й казкарями. Дяченкам не потрібно наганяти обсяг, детально описуючи, як власне працює вигадана ними магія. Не вона є наріжним каменем «магічного реалізму», фундаментом, що гарантує правдоподібність вигаданого світу. У віртуальному театрі Дяченків надто ретельно виконані декорації взагалі не потрібні. Кожна дрібниця, кожен штрих нового дивного світу, якщо вже вони потрапили на сторінки книги, неодмінно працюватимуть на авторський задум, а решта красивостей безжально відсікатиметься.

Однак суттєво, що магія у світі Королівства не працює за суто механічним принципом: тут недостатньо помахати руками й правильно вигукнути слова закляття. Найголовніше чародійство відбувається всередині людини, у її свідомості — і все залежить, зрештою, від того, наскільки сильною є воля чарівника. І ще: Ліна починає володіти чудесним даром тільки тоді, коли опиняється в дійсно безвихідних ситуаціях, коли її вчитель, Гарольд, стає безпомічним і — знову ж таки — Ліна «залишається за старшого». Пізніше, у другій книзі, вона теж не одразу може використовувати магію: лише коли людожер б’ється з вартовим на мосту, а Ліна змушена сама рятувати Максиміліана. До того часу вона покладалася на своїх супутників і, як на початку першої книжки, грала роль дитини…