Юрий Лукшиц - Поклик вічності

— Не покидай мене, — прошепотіла вона — обличчя Аріана темніло все більше і більше.

Але він її наче не слухав.

— Там ти зрозумієш, що таке кохання й ненависть, довіра та зрада, дружба й самопожертва. Ти не згадаєш цього Хаосу, який спричинили Праотці.

— Мені потрібен тільки ти, — промайнула думка в Юнії, але вона не змогла цього сказати — дивне тепло наповняло її тіло.

Кристал блимнув ще раз. Синій промінь з високої башти, котра стояла поряд, за Платформою, потрапив у тіло Юнії.

— Я не можу бути з тобою, — тихо промовив Аріан, доторкнувшись губами до чола Хранительки Істини. — Енергії пристрою вистачить на один імпульс. Всесвіт великий. Можливо, ми ще зустрінемось.

Свідомість Юнії покинула фізичну оболонку. Вона неслася крізь зникаючу атмосферу планети, крізь умираючі галактики, біля яких притаїлося Ніщо. Розум Доньки Праотців мчався повз численні світи безкрайого Космосу; линув до протилежного кінця Всесвіту. Юнія відчувала безкінечний політ у багатогранній світобудові: останнє, що вона побачила — це наближення невідомої блакитної планети.