Юрій Винничук - Мальва Ланда

Другою рисою Винничукового письма є неабиякий заряд гумору, що просочується навіть у ті епізоди, в яких має бути страшно чи сумно. У Юрія Винничука цієї приправи вдосталь, а тому читання його текстів, як правило, навіює гарний настрій. Автор, схоже, сам не проти, аби його вважали легковажним і галантним «пройдисвітом» чи «гульвісою» — це такий собі автоміф, який органічно накладається і на більшість Винничукових персонажів, і на особу самого письменника.

Закономірно тому, що проза Юрія Винничука немислима без еротики. Це власне еротика, бо ж у тексті вона присутня не порнографічно-зображально, а, радите, натяком чи легким контуром. У «Дівах ночі» повії такі витончені й шляхетні, а в «Житії гаремному» мова так ретельно і яскраво стилізована, що ці тексти постають мало не салоновими «стансами в альбом», і ми вкотре бачимо поза ними хитру посмішку автора-що-вирішив-погратися-у-дон-жуана.

Тобто у Юрія Винничука є повен арсенал засобів, щоби, раз захопивши нового читача в полон свого тексту, вже ніколи його звідти не випустити. Успіх Винничука настільки ж стилістичний, наскільки й прагматичний: цей автор є таким собі текстуальним картелем, поліфункціональною корпорацією, що ось уже років із 20, поруч із оповіданнями, історіями, легендами, романами, продукує пісні й гумористичні репризи (для свого часу широковідомого театру пісні «Не журись»), есеї та статті для зовсім серйозних (легендарний у Галичині «Пост-Поступ») і зовсім несерйозних (еротичний часопис «Гульвіса») газет, врешті розпочинає свою «Бібліотеку Винничука» — добірку кишенькового формату розважальних книжечок, детективів та знову еротики.

Ростислав Семків.

Тиха перемога Юрія Винничука.

«Дзеркало Тижня», № 42 (417) 2002 р.

Десь глибоко в небі перелітали з гілки на гілку золоті зорі, струшуючи з крилець золоту мерехтливу пергу, і опадала вона на місто, що причаїлося в кам'яній дрімоті, в холодних сльозах осени, осідала на сонних шибах вечора, вмираючи на освітлених, заквітаючи на погашених…

Бумблякевич розгорнув навгад висохлу й пожовклу книжечку і прочитав…

І знову війнуло на нього якимось особливим чаром ностальгії за барвистим світом сецесії, що перевитий хмелем і стеблами розквітлої красолі, де квіти і пагони лотосу зливаються з тоненькими обрисами жіночих тіл. На потемнілій обкладинці ті чудернацькі рослини оточували її ім'я, ім'я забутої Богом і людьми поетеси, чию книжечку він роздобув якось випадково і, на подив, дешево… Ім'я це ось уже тривалий час, відколи вірші її забриніли йому в голові, викликає у Бумблякевича незрозумілу печаль, мовби ім'я добре знаної людини, яку зустрів колись давно і втратив, а тепер ось вона випірнула з потаємних імлистих глибин і чарує його, затискаючи серце в срібний перстень туги.

У нього не було іншої насолоди, як нишпорити по чужих стрихах, шафах і шухлядах, вишукуючи книги, і видурювати їх за безцінь, або навіть і красти, ховаючи за пояс під спеціально для цієї мети виплетений просторий светр. А коли не вдавалося ані видурити, ані вкрасти, мусив купувати, не шкодуючи при цьому нічого, бо не раз доводилося щось і спродувати з хати, аби-но лише здобути омріяну книгу.

Мешкав сам у двокімнатній квартирі, вщерть заставленій книжками, а що вони постійно прибували і місця для них залишалося все менше і менше, то знаходив їм пристановище навіть у заморознику [3] Заморозник — холодильник . Ще поки була жива його мати, Бумблякевич змушений був терпіти безліч її речей, які стояли на дорозі книжкам, боронили перед ними свою територію і дуже неохоче вступалися хоч би на сантиметр. Та коли мама померла, він зі спокійною душею попереробляв усі її шафки на полиці, навіть старе ліжко, на якому був зачатий якраз у тім році, коли енкаведисти заарештували його батька і запроторили в немиті краї, де важкі сніги проковтнули його навіки, — навіть це поточене шашелем ліжко із заіржавілими пружинами розібрав і примоцував до стіни.

Померши, мама вивільнила його не тільки від своїх речей, але й від постійних докорів і бурчань на тему женячки, а ще від межуючих із божевіллям снів і марень про таємничу панну, яка чекає на нього де-небудь у парку, ховаючись від дощу, і коли він з'явиться з парасолькою, то ніжний і дзвінкий її голосок виллється несподівано з-під розлогого бука і залоскоче вуха, затріпоче в його серці — «перепрошую, чи не міг би добродій провести мене під дощем, бо маю пильну справу». А справа та — ну, звичайно, — театральна прем'єра, і так складається, що є два квитки, другий був призначений для колежанки, яка десь зникла, і ось вони вже пливуть під вітрилом дощу… І Бумблякевич заходив до парку, і брів попід буками, і чекав її голосу… і не було нічого… саме лише марево… Зате мамі своїй оповідав усе за порядком: і про знайомство в парку, і про театр, і про те, як домовився на наступну зустріч, і про всі подальші здибанки з докладними розмовами (я хочу знати все-все-все, — казала мама), які він перед тим програвав у своїй голові.