Юрій Винничук - Мальва Ланда

— Боже, яка я рада! — тішилася стара. — Тепер я можу спокійно вмирати.

— Навіть не думай! — посварилася пальцем Лідія. — У нас все тільки починається. Правда, Бумблику?

— Ну, тоді я пішла варити борщ, — сказала стара і подалася в будиночок.

— Кохані мої, — промовив Бумблякевич, — я дуже тішуся, що вас зустрів. Та я чув, що ви примандрували сюди не самі, а з…

— Ах, то ти вже чув і про Адольфину? Вона теж зустріла своє щастя. Ми раді за неї. У кожного своє поняття про ідеал. І ми не бачимо причини, чому б панові Цибульці не бути втіленням чиєїсь мрії.

— Адольфина мешкає з вами?

— А тобі вже кортить і її зобачити? Не журися, скоро заявиться. Вона поїхала з Цибулькою по шлюбну сукню, яку тчуть русалки з річкової піни. До шлюбу їх повезуть у ридвані, запряженому четвіркою однорогів. А русалки усю дорогу аж до храму будуть супроводжувати їх співами.

Бумблякевич знову відчув тужливу заздрість.

— Тобі мабуть буде цікаво дізнатися, — сказала Емілія, — що Адольфина подалася з нами сюди лише тому, що теж засумувала за тобою. Мусимо визнати, що вона після того, як ми з тобою розлучилися, дуже посмирніла, зробилася така, хоч до рани тули, а щоб уже там кого вкусити, то й мови нема. Ми з нею заприятелювали. Та й з Лютецією теж. Ми навіть з Адольфиною змагалися, хто більше почує про тебе цікавих історій. Особливо нас потішила вістка про те, як ви з Цитриновим Вбивцею розправилися з цілим загоном упирів, що блукали лябіринтом і наводили жах на околиці. Адже то були саме ті упирі, яких ми зустріли біля замку. Ви загнали їх у глибоченну шахту і привалили зверху важенними плитами. А на плитах накреслили печать царя Соломона.

— Я так думаю, що вона за Цибульку погодилася вийти заміж тільки тому, що він трохи нагадує тебе, — зітхнула Соломія. — Адже їй і так нічого не світило. Я маю на увазі, не світило побратися з тобою.

— Цікаво. Ви все уже за мене вирішили.

— Це наше право, — промовила Лідія.

— Тільки я все одно не розумію, чому не світило їй побратися зі мною.

— А це дуже просто, — сказала Емілія. — Коли ми з тобою розлучилися, то на півдорозі до С. заночували у гайочку. А вранці, тільки-но рушили далі, як перестріли нашу матінку, котра подалася за нами з цілою торбою харчів. От ми поснідали, поміркували та й вирішили усі разом полинути у пошуках втраченого Бумблякевича. Тут і вчепилася Адольфина, аби і її взяти з собою. Ми погодилися, але поставили одну-єдину умову: вона нізащо не повинна посягати на тебе. Ти наш, і ми тебе нікому не віддамо. Вона пообіцяла. Таку саму обіцянку ми витягли і з Лютеції…

— Коли ще вона була Лютецією, — підхихикнула Соломія. — Але що ж ми усе про Адольфину? Бумблику, чи ти не помітив, які у нас чудові перса?

І вона, схопивши Бумблякевича за руку, притулила до свої грудей.

— А мої! А мої! — затріскотіли дві інші сестрички і навперебій стали смикати його руки й тулити до персів, а Бумблякевич м'яв їх із задоволенням.

Але персами не обмежилося, бо потім настала черга стегон і сідничок, налитих і пружних, тепер він із насолодою повернув їм усі щипки, на які вони відповідали голосним реготом, мовби тільки підстьобуючи його не шкодувати собі нічого, догоджаючи своїй жазі.

Серед того галасу і писку вони й не помітили, як на подвір'я зайшла цікава пара — висока вродлива панна і нижчий за неї голомозий грубасик. І тільки вражений скрик панни струсонув ними, і змусив Бумблякевича одірватися від захопливого заняття. З першого погляду він упізнав Адольфину та Цибульку. Серце болісно тьохнуло і застогнало. Адольфина випустила з рук китицю квітів і, трясучись від невимовного збудження, кинулася йому в обійми. Приголомшений Цибулька заметушився, шукаючи підтримки у присутніх, але ніхто йому не прийшов на допомогу. Сестри прикипіли розлюченими очима до Адольфини і Бумблякевича, які обнімалися і виціловувалися, мовби не знати які в них стосунки були досі. Адольфина заливалася сльозами і лопотіла:

— Мій! Мій! Мій! Нарешті! Тільки мій! Коханий! Нікому не віддам!

— Мила моя! — захлинався любов'ю Бумблякевич, ковтаючи слину, сльози і слова, які він досі плекав для Мотрі і Хіврі, а може, й для Мальви, виливаючи усе, що йому наболіло й намарилося, звіряючи вголос таємницю свого серця: — Я так тебе довго шукав!

Чи справді її? Чи справді шукав? Принаймні у ту хвилину йому здавалося, що так — тільки її прагнув усе життя — солодку, п'янку, чарівливу Адольфину.

Сестри не могли отямитися від почутого.