Юрій Винничук - Мальва Ланда

— Негідник! — врешті вигукнув він. — Гадаєш, я забув, як ти задушив бідну русалочку? Це через тебе моя кохана відреклася мене! Все! Я не хочу вас більше знати!

Він ухопив коробку з-під телевізора, сів у неї і з'їхав на самий низ. А там попростував до потічка, вимахуючи руками й гукаючи щось своїм діткам.

— От комік, — знизав плечима Цитрон.

— Ти його образив, — сказав Бумблякевич.

— Я пожартував.

— Ти пожартував, а я на якусь мить і сам повірив, що це не жарти.

— Невже ти насправді повірив у те, що лябіринт нагадує обриси мозку?

— А хіба ні?

— Ну, можливо, місцями… То був тільки жарт. Хоча, коли я подивився на реакцію Помідора, мені здалося… мені здалося, що все, що я вважав за жарт, насправді жартом не є. Розумієш?

Вони збігли услід за ображеним товаришем і, як могли, заспокоїли його. І якраз вчасно, бо той уже збирався завертати свою родину назад. Він ще якийсь час невдоволено форкав дорогою, але небавом утихомирився і став весело перегукуватися з дітлашнею.

Раптом Цитрон закричав, що він пізнає цю місцину, бо то ніби те саме місце, де вони випустили сламзика, і — онде той потічок, куди сламзик ускочив і уздовж якого вони потрапили до Львова. Жах охопив Бумблякевича.

Невже вони вибрели на те саме місце, з якого почали пошуки Моря Борщів? Місцина справді ніби нагадувала щось знайоме, але водночас і чимось різнилася. Раніше вона не пишалася такою рослинністю, як зараз.

— Гляньте на ці хащі іграрій, — вказав Бумблякевич. — Вони ж тут не росли!

— То й що? — не здавався Цитрон. — Нас не було тут два роки! Два! За такий час тут уже все могло зарости непролазними хащами. — Він відламав гілку іграрії, підніс до носа і, втягнувши міцний п'янливий дух, заплющив очі. Якусь хвилю перебував у нірвані, потім розплющив посоловілі очі й проказав: — Кайф! Хочеш? — простягнув галузку Бумблякевичу.

Той замотав головою. Він усе ще роззирався надовкіл, намагаючись збагнути, куди вони потрапили.

— Їхні гілки тягнуться до Моря, правда? — нагадав Помідор. — Це ж ми їх шукали тоді.

— Що, ми знову мандруємо до Моря? — спитав Цитрон. — Вже ми знайшли палац, можна й до Моря.

— Стривайте! — наставив вуха Помідор. — Чуєте?

Чийсь голос промовляв незрозумілі слова урочистим тоном, у відповідь йому лунав спів, і так вони чергувалися, і зливалися в одно, і котилися лябіринтом.

Мандрівці ураз кинулися на звук, і щойно оббігли іграрієві хащі, перед очима в них виріс собор, з якого й линув спів. То був найсправжнісінький собор із білого каменю, з кольоровими вітражами і позолоченим дахом. Тепер уже всі урочисті слова лунали ясно і зрозуміло, і були вони такі, що змусили Бумблякевича затремтіти, а серце його шалено забитися. У вечоровій тиші линув голос чоловіка:

— Хто нам дарує радість життя? І хор злагоджено відповідав:

— Мальва Ланда!

— Хто нам прочиняє двері вічності?

— Мальва Ланда!

— Хто нас підносить понад буденністю?

— Мальва Ланда!

— Хто обдаровує квіти солодкою втомою, а пелюсткам розкриває вуста і очі?

— Мальва Ланда!

Мандрівці увійшли в храм і побачили на казальниці чоловіка у чорній сутані, із довгим сивим волоссям та сивою бородою. Щось у його вигляді й голосі видалося знайомим. Чималий гурт людей в єдиному пориві наспівно відгукувався на його слова. Люди були різного віку і по-різному вбрані, дехто мав із собою клунки і лантухи, невідомо чим набиті, хто був босий, а хто — взутий, хто у чистому, а хто засмальцьований, були тут каліки й здорові, сліпці і видющі, але всіх їх єднав оцей чоловік на казальниці, який підносив руки догори і показував ними на зображення невимовно вродливої жінки, що у білій сукні скакала по горах верхи на однорогові. Однією рукою трималася за гриву, а другою притискала до грудей книгу. Вітер розвівав її попелясте волосся, гриву і хвіст однорога, а маленькі русалки вітали помахами рук із потічка, що струменів унизу.

Уздовж стін висіли мальовидла, що зображали то битву з драконом, то штурм міста, то плавання на кораблі по червоному Морю, то бій однорогів з людьми. Єдине, що їх ріднило — нерозлучна пара чоловіків, які контрастували між собою: куций грубас і цибатий драб. Усюди вони ватажкували на передньому пляні.

— Хто стежить за розімлілими тілами коханців, щоб вони, сплітаючись ув обіймах, не стяглися у вузол, не поранили одне одного ні словом, ні ласкою, не задушили надміром жаги і прагнення, не отруїли цілунками? — запитував проповідник.