Дара Корній: Тому, що ти є

В груди повертається біль, який трохи відступив після кінської дози знеболювального. Він живе у ній вже два роки. Оксана звикла до нього, мов до вірного приятеля. Часом почуває себе майже мертвою, коли він довго не повертається. Повернувся. Отже, досі жива. Та цього разу вже надто сильний. Оксана не кричить, не стогне. Зціпила зуби і мовчить. Боїться налякати донечку та маму. Вони і так стільки натерпілися та пережили через неї. Ці пару літ боротьби з хворобою забрали багато здоров’я та грошей в її рідних. Продали трикімнатне помешкання в Києві, прикраси, меблі. Здавалося, подолала недугу, однак то була лише ремісія. Все намарно. Скільки це ще триватиме? Лікарі сказали, недовго — надії на одужання ефемерні.

Приїхала помирати додому. Мар’янка не захотіла лишати маму сам на сам з болем та смертю. Хоча і благала, і молила доньку. Така вперта. Взяла академку в університеті та й подалася з Оксаною. Зараз працює санітаркою в районній лікарні, кращої роботи в невеличкому районному центрі похапцем годі знайти. Грошей заледве вистачає на знеболювальне та інші ліки. А ще їжа, одяг, молодість доньки. Ніхто не дорікає Оксані. Однак жінка без слів усе розуміє. Вона — тягар для рідних, зайвий клопіт і обтяжливі витрати.

Оксана вдивляється в цифри на табло. Снігова пелена така густа, що лише уривки світлячків проглядають крізь снігову намітку. Простягає руку до столика, що стоїть поруч. Між ліками намацує мобільний, вмикає тремтячими руками — 02:30. Час. Уже час, а то буде запізно.

Зібравши докупи сили, Оксана встає з ліжка. Груди, здається, зараз вибухнуть від болю. Вона навчилася з ним жити, але щоразу — це Голгофа. Їй таки вдається відмежуватися від нього, і жінка починає вдягатися у ще звечора наготовлений одяг: старі сірі джинси, древня темно-синя вовняна кофтина, де-не-де підточена міллю, діряві шкарпетки, які тримала бозна для чого (а, бачиш, таки згодилися). Неслухняне густе волосся, яке звечора востаннє помила любистком, сяк-так пригладжує рукою, збирає докупи. Намацавши на столі гумку, зав’язує його в тугий вузол. Тепер останнє — прощальний лист «в майбутнє з минулого» чи якось так. З-під подушки витягує трішки пожмаканий аркуш паперу, складений вчетверо, кладе на стіл. Здається, шо писала його вічність, поки підшукала потрібні слова. Рідні мають зрозуміти: вона — лише безнадійно хвора жінка. Слухає звуки за дверима кімнати. Тиша. Її рідні сплять. Навшпиньки виходить в коридор і зупиняється. Світло від снігу падає сутінками в квартиру. Двері в мамину кімнату привідчинені, у Мар’янчиній щільно закриті. Шепоче: «Пробачте мені, мої любі! Пробачте й прощавайте!» Рішуче намацує на вішаку свою вицвілу від часу, колись бузкову, куртку: в ній вона по гриби ходить, ні — ходила, хідники тріпала, в городі порпалася. Куртка стара, але надійна. Тільки Оксана її і носила! На маму затісна, для Мар’янки — закоротка. Нікому вона вже не стане в пригоді. Вдягає її, натягує старі черевики, на голову шапку, обережно відчиняє двері та виходить з квартири. Ключі не бере. Навіщо? Це дорога в один кінець. Правда, двері залишаться незамкненими, та нехай — це зайвий шум. До того ж, здається, в таку ніч навіть недобрі люди сидять вдома. Якусь мить стоїть, притулившись до дверей, слухає, чи не розбудила випадково рідних своєю метушнею. Тиша.

Оксана прямує східцями вниз. Не ризикує викликати ліфт. Зайвий шум. До хвороби вона майже не їздила ліфтами. Навіть на чотирнадцятий поверх могла впевнено вибратися пішки. Мала на них фобію.

Почалося все в другому класі.

Оксана поверталася зі школи додому. Як завжди, неквапом зайшла у ліфт. Коли вже майже натиснула на ґудзик сьомого поверху, через двері прошмигнув чужий. Мала перелякано витріщилася на незнайомця. Тато попереджав, що з чужими не можна їхати в ліфті. Чоловік був обшарпаний, від нього сильно смерділо. Коли натискав на дев’ятий ґудзик, його рука тремтіла. Він розвернувся обличчям до Оксани: майже водянисті порожні очі забігали в дивному танку так швидко, що здавалося: зараз повистрибують з орбіт. Жах пришпилив дівчинку до стіни ліфта, не змогла ні поворухнутися, ні закричати, бо втратила голос від страху. Незнайомець нахилився над малою, зняв обережно з її вух золоті сережки. Потім вишкірився жахливим чорним, майже беззубим ротом, погладив по голівці волохатою рукою і прошепотів:

— Не бійся, мала. Я тебе не з’їм. Ломка у мене.

Та тремтяча волохата рука і вицвілі, кольору осіннього смутного неба очі ще довго будуть маритися малій Оксанці в нічних жахіттях.