Дмитро Білий: Волонтер

Гість вийшов, а Гоголь сів за стіл, клацнув вимикачем лампи й почав читати. На перших сторінках, що розпливлися від вогкості, рядки неможливо було розібрати, але далі цупкі аркуші зберегли текст майже неторканим.

Якийсь час із нижніх поверхів було чулися звуки бенкету, музики і співу, але доктора Гоголя, здавалося, цілком поглинули записи в зошиті. Опівночі настала тиша. Інспектор піднявся, побачив залишену Якубичеком флягу, побовтав її, вилив залишки коньяку в чарку й залпом випив, потім підійшов до вікна. На вулиці продовжував іти сніг, але від недавнього зачарування не залишилося вже нічого.

Гоголь знову сів за стіл і заглибився в читання. Дійшовши до середини зошита, він знову розкрив першу сторінку й почав читати спочатку…

Маньчжурія, літо, 1925 рік

…Я вже давно зрозумів, що час має прямий зв’язок з певною територією. Час пливе над землею, наче ріка і, залежно від підводних каменів, мілин, ширини берегів чи глибин донних ям, може вирувати, пінитися, кружляти у вирах або текти рівно і спокійно. Є ландшафти, що змушують час нестися навскач, нестямно прискорювати свій біг і миттєво пролітати, а є такі місця на землі, що втягують у себе час, і він майже завмирає, розтікаючись нудною тягучою масою, а то й зовсім зупиняється.

За своє життя мені довелося побачити багато земель, і відчути різну швидкість норовливого, і так прив’язаного до краю, часу, але ніколи я не відчував, що він зупинився. Тільки тепер, за той день чи два, чи тиждень, чи вічність, поки наш потяг тягся в глибину маньчжурської пустелі, мене не покидала думка про те, що час стоїть на місці. Як тільки потяг, пихкаючи, проскочив передмістя Харбіна, як тільки останні фанзи зникли жовтими крапками вдалині й коли ми виїхали на рівнину — тоді час зупинився. І навіть не тому, що рівнина була тьмяною й одноманітною. Швидше за все тому, що часу просто нічого тут було робити, а може він боявся потрапляти сюди, щоб не опинитися навічно в полоні цієї сіро-жовтої пустки. Відчуття відсутності часу звалилось на мене раптово, як зволюється вночі розвідник з ножем у руці на вартового, що задрімав. Мовчки дивився у вікно вагона, і здавалося, що наш потяг стоїть на місці, так само, як і застигле сонце, а з його боків повільно, з лиховісним скреготом обертається одноманітна нескінченна пустеля… Іноді це почуття було нестерпним і охоплювала божевільна думка, що в мене немає ні минулого, ні сьогодення, що все життя їду в цьому напіврозбитому вагоні пустелею, а все інше — дитинство, юність, навчання, любов, війни, що мені довелося пережити, — усього лише безглузді уривки сновидінь.

Навіть станції біля якихось міст, що раптово виникали на рівнині, немов примари, і де зрідка зупинявся наш потяг, і юрби пасажирів на перонах анітрохи не дисонували з цим позбавленим часу простором, навіть якимось дивним чином підсилювали відчуття нереальності того, що відбувається.

Не знаю, наскільки всі ці почуття були притаманні моїм супутникам. На їхніх обличчях вдавалося побачити хоч й приховувані, але все-таки помітні риси тривоги і непевності.

Деяких зі своїх теперішніх сусідів у вагоні я вже зустрічав на вербувальних пунктах у Харбіні. Здебільшого — офіцери армії Колчака, яким набридло безпросвітне емігрантське житіє, і які вирішили знову випробувати свою військову долю як найманці в арміях місцевих китайських Бонапартів.

Особливого бажання знайомитися ближче ні в кого не виникало. Хоча всі ми належали до вічного, як війна, стану солдатів, що програли. Хіба тільки на станції, перед завантаженням потяга, ми зненацька для себе, підкоряючись інстинктові, виробленому в людей, що звикли до фронтової злагодженості дій, згуртувалися на кілька хвилин, щоб пробитися через вируючу юрбу китайців до вагона й зайняти його, немов ворожу цитадель. Але тільки-но вагон був цілком окупований, тільки-но стих у сусідніх вагонах обурений лемент невдах, які зрозуміли, що ми міцно утримуємо оборону й не збираємося більше нікого сюди впускати, наше тимчасове воїнство розпалося. Щойно потяг рушив, тяжке відчуття того, що для всіх знову почалася подорож у невідомість, змусило кожного замкнутися у власній самітності.

Мабуть, єдиним винятком були п’ятеро уссурійських козаків. Величезного зросту, широкоплечі, з широкими бородами, одягнені в полинялі, але дбайливо збережені гімнастерки, у кашкетах з обов’язковими жовтими верхами, уссурійці миттєво утворили щось подібне до похідної станиці. Недовго порадившись, вони вибрали отамана — величезного рудобородого козака зі срібною сережкою у вусі і двома георгіївськими хрестами на гімнастерці, якого шанобливо іменували Даниловичем, склали в один мішок свої продовольчі запаси і статечно взялися грати в карти, анітрошки не звертаючи уваги ні на навколишніх, ні на рівнину за вікном. Надвечір козаки діставали сулію мутної китайської рисової горілки, помолившись, неквапливо вечеряли, випивали, а потім співали нескінченних козачих пісень, давніх, як вітер у степу. Їхні запаси провіанту, як, утім, і пісень, були невичерпними. Здавалося, ніщо у світі не могло похитнути їх мікрокосмос. Я, та й не тільки я, дещо із заздрістю поглядав на їхню громаду, громаду, якій незнане було почуття ні розгубленості, ні гнітючої самітності.