Дара Корній - Зворотний бік світла

— Скільки часу ти знаєш про мою доньку, Птахо? Скільки часу, кохана? Ми жили з тобою, правда ж, добре? Я заради тебе зрікся своїх, а ти… Ти знала і нічого мені не казала про доньку? Ти, моя дружина, ховала від мене мою ж дитину. Скільки літ? Не мовчи, не мовчи…

Лють, образа, гнів і майже втрачене почуття, що все ще можна виправити, вернути Птаху собі, почути від неї якісь втішні слова, стояли в очах Стриба. Але Птаха цього не бачила чи не хотіла бачити:

— Я думала, ти подорослішав, Стрибе. Хлопчик повернувся до татуся? Чому я не здивована? Ти приклав пістолет до лоба, Стрибе, цитуючи мене, і вистрелив. Навіщо? Ти ж розумієш, що це наш з тобою кінець і назад дороги вже немає…

Говорила стримано, майже пафосно, чітко карбуючи кожне слово. І тільки блідість обличчя видавала — вона хвилюється. Бо він ще досі їй не байдужий.

— Ти не відповіла на моє запитання, Птахо. — Чоловік не зводив з неї очей. — Скільки, Птахо, ти знаєш про Мальву?

Не вміла брехати, не відводила від нього своїх очей:

— Від початку. Я допомогла їй народитися, хоча тоді ще не знала, що вона твоя дитина. Дізналася після того, як стало питання про порятунок Мальви. Вона народилася у світі поляниць. Пригадуєш Верху?

Зробила паузу, вдивляючись у його обличчя. Він пам’ятав, бачила добре — пам’ятав. Закололо всередині. Отже, не одна з багатьох, а така, що не забувається. Ревнощі затуманювали розум, гнала їх геть, мусила мати здоровий глузд, щоб зараз давати раду тій нелегкій ситуації, в якій опинилися світлий та темний світи. Нова безсмертна — з роду темних смертних, і, начебто за попередніми колишніми домовленостями, перше право на неї мають темні, але вона виросла на світлому боці і світла допомогла їй з’явитися на світ.

— Пригадуєш Верху? — перепитала ще раз, уже для себе. — Вона мати Мальви. Дівчину-сироту я віддала простим смертним, і вони виховали Мальву як рідну.

— Сироту? А я? І ти це говориш так спокійно? — Стриб скаженів, ледве стримуючи себе. — Ти віддала онуку та доньку великих безсмертних якимось невдахам? Прості смертні виховували та ростили в цьому жалюгідному світі мою дитину, мою єдину доньку? Ти — божевільна ревнива жаба, жінко, а не велика Магура!

Стриб закрив очі, він ледве стримував гнів, щоб не вбити зараз ту, заради якої ще пару годин тому був готовий умерти.

— За що, Птахо? Скажи мені, за що? Я тебе так любив. І досі ще… — вклякав, розуміючи, що всі слова про кохання зараз падають у безодню, тому стогнав, як тяжко ранений звір: — Як ти могла, кохана? Як могла?

— Ти мене зрадив! Ти мене зраджував завжди, — мов наконечник стріли, слова впивалися в мозок.

— Чим, скажи мені, чим? Тим, що настільки кохав тебе, що боявся, чи тим, що не витримував інколи твоєї сили, розсудливості, правильності і втікав до подібних на себе — не таких ідеальних. Птахо, зірко моя, та пожежа, що зветься коханням до тебе, мене просто спопеляла. Так, я втікав до інших жінок, але тільки до їхнього тіла. А моя душа? Вона завжди з тобою. І навіть тепер частинка її залишається при тобі.

Перевів подих.

— Що? То ти пожежі боявся? А Мальва, хто вона? Це лишень іскорка чи ні? — Птаха жорстоко посміхалася. — А чому ти не спитаєш, чи боліло мені, коли я дізналася, що простій смертній ти зумів подарувати щастя материнства, а мені, яку ти начебто обожнюєш, — ні. Розмову завершено. Якщо і далі діятимеш такими ж методами, то не бачити тобі Мальви ніколи.

— Ти не можеш. Не можеш. Ти не така, Птахо! Це жорстоко. Я мушу поговорити зі своєю донькою. Куди ти її відправила? Вона тут, у цьому місті, правда? Вона ж не вміє користуватися отим вашим ключем, він може її вбити, як темну.

— Ні! Не вб’є, і вона може. Ми з нею це вже не раз робили, бо з Чорнобогової чари вона не пила і йому обіцянок не складала. Так, вона донька темного, але не темна. Бо вона ще й дитина своєї матері, простої смертної.

— Що? Ні, Ні! Чуєш, Птахо! Вона насамперед моя донька, вона онука самого Мора! Чуєш, жінко, по-доброму прошу! Поверни доньку. Куди ти її заслала, у Яроворот?

І Птаха не втрималася. Говорила, говорила, говорила, звинувачувала, кричала… Наче хотіла враз виштовхати разом зі словами всі свої болі та жалі, вилити кохання із серця, очиститися і втриматися не могла. Зламалися всі гальма, все котилося кудись згори в провалля — і нікому нічого доброго це не обіцяло.

«Очікування битви — гірше, аніж сама битва…» — промовляла його свідомість голосом Птахи. Це була не просто битва, то починалася війна.