Дара Корній - Зворотний бік світла

Птаха була диво-дитиною. Пригадався буденний випадок, коли Птасі виповнилося дванадцять. Юрба малюків з цікавістю розглядала калиновий кущ. Там серед гілок павук мав свою хатинку. Павуки в Яровороті мешкають незвичайні — великі та дужі, вони плетуть такі міцні сіті, що люди часто використовували її в господарстві, як нитки або як шнурки. Так от, випадково в одну з таких павутинних пасток втрапив яскравий жовтий метелик. Він шарпався, бив крилятами, та від того ставало ще гірше — пастка лиш міцніше огортала його. Діти радилися — як допомогти барвистому. До них підійшла і Птаха. Коли найстарший серед малих, то, здається, був той самий Дуж, вже намірився взяти метелика за крила та визволити з халепи, його руку перехопила Птаха. Дівча мовчки витягло з-за пояса ножа, який завжди при ній, це для зрізання трав, та розтяла пута, які тримали метелика. Той пару разів натужливо шарпнувся, махнув крилятами і, зрозумівши, що вільний, полетів. Дуж ображено протестував, виправдовуючись перед товаришами, що то він мав врятувати жовтокрилого, але «те прикре смертне дівчисько вічно пхає носа не у свої справи». Птаха ж нічого не відповіла — зухвало хмикнула, запхала ножа за пояс і пішла собі. Посолонь уважно спостерігав за цією картиною. Увечері він запитав свою улюбленицю, чому вона так вчинила. Та серйозно відповіла:

— Якби я дозволила Дужу вхопити метелика за крила, то він би їх пошкодив своїми незграбними пальцями. Ви ж знаєте — без пилку на крилятах метелик не зможе літати. Загине. Хіба це правильно — врятувати від павука для того, щоб задушити у своїх обіймах?

Посолонь тільки посміхався на слова Птахи і слухав її далі:

— Так, мені було шкода гарної хатки павучка. Та він її до завтра відбудує, а крилята метелику за ніч не відростити, та й не вдалося б це йому — вік цих чарівних створінь надто короткий.

Тоді йому хотілося додати, «як і вік людський». Та він промовчав. Його Птаха і так все розуміла, докопуючись до істини самостійно, бо вміла слухати, чути та бачити. А зустрівши Стриба, навчилася ще й кохати.

Учитель Посолонь думав про жовтокрилого метелика, про Стриба і про ту, яка певне знала, що зробила, і певне знає, що робить.

— Хлопче, ану припни свого язика! — Завжди спокійний та врівноважений Посолонь підвищив голос, прикрикнувши на співрозмовника, тоді додав трохи спокійніше: — Благаю, хлопче, не роби того, про що жалкуватимеш.

У Храмі Сонця, якраз перед вівтарем Чотирьох Сонць, стояло двоє. Сердитий Стриб і не менш сердитий Посолонь.

— Учителю, я ніколи нічого у вас не просив. Ви знаєте, де вона, я це відчуваю. Тільки натякніть. Прошу вас один-єдиний раз заради мене порушити правила. Будь ласка, один раз, один разочок. Світлий світ від цього не завалиться, а ви… — Стриб жалібно дивився на Вчителя, — ви, ви врятуєте не одну душу.

Стриб вхопив сивочолого бороданя за руки:

— Вибачте, що розгнівив вас зараз думкою та словом, я в розпачі — не можу ні їсти, ні пити, ні жити без неї. Вже три місяці пройшло, як вона пішла і для мене від неї ані вісточки.

Стриб винувато опустив очі. Він добряче розсердив Учителя, щойно наговоривши йому дурниць. Сам навіть не пам’ятає добре, що казав, бо коли скаженів чи лютився, темна пелена затуляла розум.

Учитель говорив спокійно:

— Я не можу, Стрибе, нічого вдіяти. То рішення Птахи, добровільне. Коли прийде пора — вона з’явиться сама перед тобою, а коли знадобиться твоя допомога — покличе.

— Вчителю, я відчуваю — вона в небезпеці. Я ж вам говорив уже, що бачив її тінь у юрбі на площі. Через тінь вона спостерігала за нами, вона чомусь використовувала варган, отже — і я, і ви, і весь Яроворот їй не байдужі. Та чомусь не захотіла повертатися. Ви що, не розумієте? Вона заплуталася. Вона лишень перелякана самотня жінка, яка безпідставно ревнує.

Посолонь здивовано посміхнувся. Помітивши це, Стриб звів розмову на інше:

— Вчителю, я не можу чекати, як ото зазвичай робите ви. Ми ж нічого не робимо, тільки теревені правимо. Давайте діяти, благаю вас. Вона без мене загине. А я без неї пропаду.

Вчитель зітхнув:

— Стрибе, синку, ти ж знаєш — ви з Птахою для мене особливі. Птаху я виростив як рідну доньку, а коли вона привела в Яроворот тебе і сказала, що ти — темний з найтемніших, будеш мешкати разом з нею в городищі світлих, я без упереджень прийняв тебе, бо повірив їй. Тож, прошу, не зрадь зараз її віри в тебе. Найкраще для нас сьогодні — поки не втручатися, це ж не хто-будь просить про цю послугу. Цього жадає вона — твоя і моя Птаха. Стрибе, синку, будь ласка! Ми можемо нашим втручанням лишень нашкодити. Терпіння — одна з чеснот людських. Я тобі допомогти не можу. Слово честі, я не знаю де Птаха. А коли б і знав — не сказав би, то її рішення, зрозумій. Її — мудрої та розважливої жінки.