Дара Корній - Зворотний бік світла

Світ Замерзлого Сонця нагадував Птасі її настрій, теперішній внутрішній стан. Вона також була сплюндрована. І вже коли не було сил ані на сльози, ані на відчай, прийшли сни, а разом з ними забуття. Дивне забуття.

Сни приходили такі дивні, ніби вона заблукала в темному дрімучому лісі у сутінках і ніяк не може з нього вибратися. Зазвичай Птаха у снах літала. А тут — стоптані до мозолів ноги, синці та подряпини від постійного ходіння-бродіння чагарниками. Навіть уві сні відчуваєш біль. День минав хутко, а в часи сну — все котилося шкереберть. Засинала доволі швидко, однак спокійно спати не могла. Все йшла-брела тим лісом — щось чи хтось привів її сюди, привів і не відпускав. На третій тиждень своїх поневірянь сном-лісом Птаха між гілками дерев раптом запримітила сріблясту постать. Кинулася наздоганяти: «Агов, чуєте! Я тут! Заждіть, заждіть, будь ласка». Намарно. Не наздогнала. Довга накидка закривала фігуру втікача з ніг до голови, і він, мов вітер, просто щезав. Та постать вивела Птаху на залиту місячним світлом галявину, на якій було видно наче в похмурий день. Посередині галявини навколо вогнища сиділо троє. Птаха підійшла ближче. Сивочолий дідусь з розкішною довгою бородою та вусами мав на очах сіру пов’язку, по правий бік від нього сиділа жінка, яку добре розгледіти було неможливо, оскільки всю її — згори-донизу, і обличчя також, огортала знайома срібна напівпрозора накидка. От хто вивів її з того лісу. Зліва сидів молодий чолов’яга, великі очі, довге світле волосся, нижче рамен, та туга сіра пов’язка на устах, він тримав у руках залізну палицю-стожар і шпортав нею в багатті, від чого воно потріскувало то сердито, то жалібно, а вогонь тим часом з лілейно-синього перетворювався на золотий.

— Радий, Птахо, що нарешті втрапила туди, куди вже давно мала б прийти. Ми зачекалися, бо витримки, дівчино, маєш аж забагато, — загомонів м’яким спокійним голосом старший чоловік.

— Хто ви? Що ви робите у моєму сні? — мовила трохи роздратовано Птаха. Її чекали, тут, у її сні, чекали на неї?

— Аякже, аж три тижні, люба, — прошелестіло в голові, бо хтось читав її думки.

Ого! З думками тут слід бути обережним. Це ж не Яроворот, де таке неприпустимо. Це лишень її сон, але… Сама собі сказала: «Припини нарікати. Що ж тут дивуватися, це ж — сон, жінко, і тільки сон. Де корови літають і оси співають по-солов’їному».

Птаха роззирнулася. Галявина величезна, обступлена довкола соснами. Прислухалася до звуків. Нічого: ні звичних звуків лісу, ні шурхоту, ні шелестіння, ні галасу. Довкола стояла глупа тиша, яку порушувало лишень мляве потріскування багаття. Одначе тиша не здавалася зловісною, як то зазвичай малюється в уяві, коли потрапляєш в чужу місцину. Ця тиша була сонною, бо дерева, кущі, трави та всі ті, хто жив на них чи під ними, тобто мешкав у тому лісі, навіть нічні птахи та тварини, спали. І Птаха враз зрозуміла, хто перед нею.

— То ви і є… — затнулася.

Старий усміхнувся.

— Так-так, здогадалася, Пташко. Я — Сон. Жінка в сірій намітці, та, що привела тебе, — моя дружина Дріма. Мусили її за тобою послати, а то хтозна-скільки довелося б ще тебе ждати. Хлопчина з пов’язкою на устах — наш син Угомон. Сідай до нас, дівчино, поговоримо. Ти ж здогадуєшся, що потрапила сюди недарма?

Сон показав у бік порожнього пенька, запрошуючи Птаху сісти. Сіла. Старий продовжував говорити:

— Що ж, напевне, відразу до справи. Доста часу змарновано й так. Синку, — Сон повернув голову в бік Угомона, — докинь у вогнище сухої глиці, а то щось полум’я на очах марніє.

Угомон докинув у вогнище ломаччя, й довкола солодко й терпко запахло. До сухої глиці хтось домішав сухого полину. Тим часом Сон вів розмову далі:

— Нічні марення — не завжди те, що дарую я. Інколи — то послання для твоєї душі від чиєїсь душі — загубленої, закоханої, ненавидячої, люблячої. Ті сни мають силу, майже завжди готові до дії. Так легко заблукати в лабіринтах нічних сновидінь, коли не увійдеш у ворота або увійдеш. Не кожен зуміє увійти, ще більше не зможуть повернутися. А ти, Птахо? Чи готова прийняти дар, який доручено тобі передати, — входити безкарно у ворота Сну, в мої ворота? Поміркуй добре! Ти ж розумієш, про що я, правда? Певен, Учитель Посолонь щось таки розповідав про сім воріт Сну.

Нічогенько собі. Чи є хтось у світах видимих та невидимих, хто б Посолоня не знав? Так, колись розповідав. Птаха пригадала ці балачки. Вчитель ніколи нічого не нав’язував, здебільшого він просто оповідав. Птаха звикла до такої манери научання і навіть не сумнівалася в тому — чи вартує чути те, що мовиться, а чи можна тільки слухати.