Дара Корній - Зворотний бік темряви

– Суть не в тому, дочко, щоб вміти наказувати сонцю, хмарам, небу, світам, людям, дощу. Суть не в тому, щоб навчитися підкорювати. Суть в іншому: навчися ходити під дощем…

Вона прокинулася. І нарешті все для себе зрозуміла. І того вечора на жертовній молитві кам’яний Білобог посміхався їй.

– Той, Птахо! – важка рука лягла на плече. Озирнулася. Поруч стояв Мирослад та дивився на неї згори вниз. Вона сиділа на траві з якимось дивним виразом на обличчі, бо чоловік турботливо перепитав:

– Усе гаразд, люба? Тобто я невчасно?

– Ні-ні! – Встала з трави, обтрусилася: – Це ти мені вибач, Учителю! Ти тоді правильно вчинив. Дякую. Я, напевне, ще й для цього мала сюди повернутися. Аби подякувати. І сидячи зараз тут, на цьому місці, де я думала, що навіки втратила тебе, врешті все зрозуміла. Тому дякую тобі щиро.

– За що? Я ж повівся неправильно, підступом виставляючи тебе зі свого світу.

– І все ж, дякую тобі. Бо, якби не той твій вчинок, я ніколи б не знала, як то бути собою.

І Птаха стала на одне коліно та поцілувала поділ плаща Мирослада. У безсмертних так було прийнято, коли учень вважає, що його навчання закінчене і він отримав та прийняв уроки свого Учителя, то в знак поваги цілує поділ його одежі.

Мирослад стояв, збентежений тою переміною, яка бачилася зараз у Птасі. Де ділася та витривала та самовпевнена жінка? Але взяв доволі швидко себе в руки:

– Я радий, що ти все правильно зрозуміла. Але тепер я хотів би більше дізнатися про онука.

Птаха розповіла Миросладу і про Шепота, який попросив її врятувати дитину, і про прохання, з яким вона звернулася до Мари щодо Перемінника для Остапа. О, в той момент Мирослад аж плечі розправив від задоволення. Його онук також безсмертний – це похвально для роду.

– Твій онук Остап, Учителю Миросладе, дуже добра дитина, здібна і уважна, але його вроджена сила спить. Світ Замерзлого Сонця нічого йому не дав. А батьківського коріння він ніколи не знав. Для смертного то не біда. Смертні доволі легко звикають до перемін. А от у безсмертного Остапа проблеми…

– Не мати майбутнього? – сумно перепитував Мирослад.

– Так, не мати майбутнього, – підтвердила-повторила Птаха.

– Сила землі його розбудить, – здається, до себе говорив Мирослад.

– Він має згадати, хто він, а тоді… – почала Птаха.

Подивився прискіпливо на жінку:

– Що тоді, Птахо? Я вже звик, що безсмертні просто так нічого не роблять, прикриваючись гаслами: велика місія, велике покликання. І в мого онука також вони є, чи не так?

– Не забувай, Миросладе, що сімнадцять літ він був майже моїм сином. Тож велика місія чи, як ти зневажливо кажеш, покликання – у нього в крові. Покинутий батьком, зраджений власним світом, він мав біля серця тільки Яроворот. Довго вважаючи його своєю батьківщиною, а себе сиротою…

Мирослад мить про щось думав, тоді враз запитав:

– Він знає про батька, тобто про те, що у нього є батько? Птаха гордо підняла голову. У цей момент вона здавалася вищою від його світу, від нього.

– Учителю Миросладе, він знає. Бо я завжди кажу правду! Нарешті хочу почути твоє рішення. Ти приймаєш його за учня? Право крові дає йому привілей навчатися тут, навіть залишитися мешкати. Чи, може, ти сумніваєшся в моїх словах і захочеш перевірити правильність сказаного?

Останнє сказала для годиться, хоч знала, що цим може трохи образити Мирослада. Він справді образився:

– Ну ти і правильна, Птахо! Аж до нудоти. Могла і не запитувати. Ти ж знаєш, бачиш, відчуваєш, як я сприйняв твою вістку. І, сподіваюся, тобі відомо, що в мене на серці. І жаль, і туга, і радість велика, і сподівання, що мій онук стане кращим, аніж його батько. Може, я помилився в чомусь, виховуючи сина, і це мій шанс все виправити. Тому, Птахо, приводь Остапа, ми його розбудимо. Рідна земля допоможе.

Мирослад провів Птаху до воріт. Вони розпрощалися як давні добрі друзі. Коли Птаха стояла вже на порозі, в момент переходу, озирнулася та запитала:

– А чи може таке бути, що Невридія так і не розбудить первісної сили Остапа?

Мирослад впевнено та вперто відповів:

– Не може такого бути, жінко! Бо він за покликом крові невр! І ще, маю для тебе маленький подарунок, Птахо! Затримайся на хвильку. Це часу багато не забере.

Горпині не спалося. Відколи Мальву забрала Птаха, жінка погано спить. Багато молиться, ще більше думає про те, звідки прийшла ця дивна Птаха, як і звідки прийшла її маленька Мальва та куди її від неї забрали. Чи назавжди? Птаха майже нічого не пояснювала, коли забирала Мальву. Лишень кинула: «Так треба».