Річард Адамс - Небезпечнi мандри

Ліщина вже не чув, до чого прирівняв Кучма Вероніку. Слідом за П’ятим він видерся спочатку по торфу, потім по камінцях на вершину пагорка — того самого, на який думав полізти, коли підійшов Козелець. На метр із чимось здіймався пагорок над колихливим морем вересу, а вершина була рівна, поросла рідкою травою. Там обидва і вмостилися. Праворуч від них місяць, жовтаво-тьмяний за прозорою нічною хмаркою, завис над гурточком далеких сосон. Вони дивилися в південному напрямку, понад осоружним пустирищем.

— То що ти хотів мені сказати? — спитав П’ятого Ліщина.

П’ятий мовчав. Тільки знизу долинав Кучмин голос: «А ти, Жолудю, ти, кролю із собачими вухами й замурзаним носом, ти гідний, щоб тебе повісив єгер на стовпі в науку всім звірям! Мав би я час розказати тобі все про тебе…»

Місяць виплив із-за хмарки й подарував пустирищу більше свого сяйва. Обидва кролі не зворухнулися. П’ятий невідривно дивився за межі пустирища, туди, де за чотири милі, підпираючи південний небокрай, височів двадцятип’ятиметровий кряж пагорбів.

— Дивись! — нарешті заговорив П’ятий. — Ген там підходяща місцина для нас, Ліщино… Високі, безлюдні пагорби, де тільки вітер гуляє і все-все чути здалека; там грунт сухий, як солома в повітці. Ось куди нам треба йти!

Ліщина уважно подивився на ті далекі, повиті імлою пагорби. Про те, щоб добитися в таку далину, не могло бути й мови! Добре, якщо їм поталанить вибрести з вересу та натрапити на який-небудь тихий вигін чи на узлісся гаю. Їм потрібне було щось таке, до чого вони звикли, і то близенько. Щастя ще, що П’ятий не вискочив із цією безглуздою пропозицією перед рештою кролів! Уже й так он бунтуються… Треба умовити П’ятого зараз облишити цю думку, то ще, може, все обійдеться.

— Ні, П’ятий, мені здається, що це задалеко, — сказав він уголос. — Подумай про довгі милі, повні всіляких небезпек. Усі й так налякані, наморені. Зараз нам треба якомога швидше знайти перше-ліпше пристанище.

П’ятий мовби й не чув його слів. Він начебто заглибився у свої думки. Ось він заговорив, але ніби сам до себе:

— Між нами й пагорбами — густий туман… Мені не проглянути крізь нього, але крізь нього нам доведеться пройти…

— Який туман? — перепитав Ліщина. — Де ти його бачиш?

— На нас чигає якась таємнича небезпека, — прошепотів П’ятий. — Це не елілі! Схоже, що нас заманять у якийсь туман, щоб ми збилися з дороги…

Довкола не видно було ніякого туману. Травнева ніч була ясна й свіжа. Ліщина вичікувально мовчав, і за хвилину П’ятий вимовив, якось повільно й глухо:

— Але ми повинні йти вперед, аж поки доберемося до пагорбів. — І повторив ще тихіше, мовби уві сні: — Аж поки доберемося до пагорбів… Кріль, що вертатиметься до нори через дірку в живоплоті, вскочить у пастку. Бігти так — нерозумно. Бігти так — не варто. Бігти… не… — Він весь затрусився, затіпався і затих.

А в ямі внизу Кучма, очевидно, кінчав свою нотацію: «А зараз ви, зграя задрипаних, тупорилих кротів, гідних жити в клітці під защіпкою, а не на волі, ви, кліщі овечі, геть з-перед моїх очей!»

Ліщина глянув ще раз на імлисті обриси пагорбів. Тоді П’ятий заворушився, забурмотів у нього під боком, і Ліщина легенько штовхнув його лапою, потерся носом об його плече. П’ятий стрепенувся.

— Що я говорив, Ліщино? — спитав він. — Ніяк не пригадаю…

— Дарма, — заспокоїв його Ліщина. — Ходімо вже додолу. Пора вже нам підіймати їх і рушати далі. Якщо з тобою ще творитимуться такі дива, тримайся коло мене. Я подбаю про тебе.

Коли Ліщина з П’ятим спустилися на дно торф’яної ями, там на них уже чекав Ожина, жуючи брунатне стебло осоки.

— Що скоїлось? — запитав Ліщина. — Де решта?

— Там, — відповів Ожина. — Допіру сталась жахлива сварка. Кучма погрозив Козельцеві й Вероніці, що розірве їх на шматочки, якщо вони не послухаються його. А коли Козелець поцікавився, хто ж у нас Головний Кріль, Кучма його вкусив. Кепські справи. А й справді, хто ж таки Головний Кріль: ти чи Кучма?

— Сам не знаю, — відказав Ліщина. — Хоча Кучма, звісно, найдужчий. Не треба було йому кусати Козельця — той і так нікуди б не подівся. Він із своїми друзями сам переконався б, що вороття назад немає, якби йому дали вибалакатись. А так Кучма на них накричав, і вони вважатимуть, що йдуть уперед тільки тому, що він їх змушує йти. Нас занадто мало, щоб розкидатися наказами й кусатись на всі боки. Фрітх в тумані! Чи нам без того мало клопотів?

Скочили в дальший кут ями. Під навислим рокитниковим гіллям Кучма й Срібний розмовляли з Жостіром. Поблизу Чашечка й Кульбаба удавали, ніби обгризають кущика. А далі Жолудь із явно перебільшеним старанням вилизував Козельцеві шию, а Вероніка спостерігав.