Річард Адамс - Небезпечнi мандри

За Заячим пагорбом лікар Адамс зупинив машину.

— Оце й підходяще місце! — сказав він. — Тут кріль навряд чи наробить багато шкоди.

Лікар і дівчинка пройшли трохи на схід від дороги, й тоді Люсі посадила кроля на землю. Той ошелешено посидів півхвилини, а тоді враз дременув у високу траву.

— Таки й справді щось у нього негаразд із тією лапою, — сказав лікар, задивившись услід кролеві. — Але з нею поскаче він ще не одне літо — братик-трусик, що виріс під кущем глоду!

Хоча Звіробій в останню свою хвилину показав себе по суті божевільною твариною, але віддав він своє життя таки не зовсім намарне. Коли б він не вчинив того відчайдушного опору собаці, можна не сумніватися, що куди більше кролів загинуло б того ранку на Вотершипі. Коли слідом за Кульбабою та Ожиною собака блискавкою виметнувся на пагорб, його мовчазна атака була така навальна й несподівана, що навіть один із Горицвітових вартових, котрий задрімав був у траві після безсонної ночі, не встиг урятуватися втечею. Згодом, уже покінчивши із Звіробоєм, пес ще якийсь час метався по пагорку й по вигону, з гавкотом накидаючись на кожен кущик. Але ефрафанці уже встигли порозбігатись і хто як міг поховалися. Зрештою, викалашкавши з-під куща того самого кроля, що напередодні поранив склом лапу, собака схопив його в зуби й помчав геть.

Тепер уже не могло бути й мови про поновлення перерваної облоги. Кожен ефрафанець більше не дбав ні про що, крім порятунку власної шкурки. Ватаг їхній наклав головою, і це ж кролі, яких вони намірялися знищити, нацькували на них чорного пса. В тому, що це було саме так, ніхто більше не сумнівався. Адже раніше були таємнича лисиця й великий білий птах. І Жовтило справді чув у глибині колонії собаче виття…

Тож коли Горицвіт, скулившись у заростях кропиви разом із Вербеною та ще кількома кролями, заявив, що треба негайно тікати з цього пагубного місця, де вони й так задовго пробули, його соратники тремтячими від страху голосами сказали палке «так».

Коли б не Горицвіт, навряд чи хто з ефрафанців живий добувся б додому. Але навіть його величезний досвід не допоміг йому привести в Ефрафу бодай половину солдатів, що облягали Вотершипську колонію. Троє чи четверо забігло так далеко, що їх годі було розшукати, і ніхто так ніколи й не довідався про їхню доленьку. Чотирнадцятеро чи п’ятнадцятеро кролів вирушило назад із Горицвітом десь перед ні-Фрітхом, але до ночі вони не спромоглися подолати всю відстань. До того ж їм довелося бороти не тільки власну втому та кепський настрій. У лихої вісті ноги сягнисті. До Цезаревого Пояса ще й далі полетіла чутка, що жахливого генерала Звіробоя з його Оуслою вщент розгромлено на Вотершипському пагорбі, а рештки його війська у вельми плачевному стані тягнуться на південь. Зла Тисяча негайно почала гуртуватись: зібралися горностаї, лисиці, вийшов навперейми котяра з якоїсь ферми. Після кожного передиху кролі недолічувались когось із товаришів, і ніхто не міг пригадати, що ж його спіткало. Спостигла біда й Вербену…

Але попри всі страхи й небезпеки Горицвіт не занепадав духом і ревно оберігав рештки свого загону. Надвечір наступного дня, коли «Мітка правої передньої» саме була на сильфлаї, він пройшов, накульгуючи, лінію вартових, а за ним тяглися семеро вцілілих бійців…

Тієї хвилини, коли налетів собака, тільки Жовтоцвітові, Будякові та ще трьом солдатам вистачило тями кинутись у відкопаний тунель. Опинившись знов у Сотах, Жовтоцвіт негайно з усією своєю командою здався П’ятому, який ще й не дуже розумів, що діється. Припавши до землі, переможець і переможені довго прислухалися до собачого шаління нагорі, аж поки П’ятий достатньо отямився і пробрався до отвору тієї нори, де лежав напівпритомний Кучма. Тут він якось розтлумачив Падубові й Срібному, що облогу знято.

З якою радістю всі кинулися розгрібати закидані проходи! Перший із спалень у Соти вискочив Дзвіночок. Згодом він не раз і все з новими дотепними подробицями зображав «капітана П’ятого» на чолі полонених ефрафанців: «наче синичка арештувала зграю галок, які полиняли й не встигли ще відростити нове пір’я!»

А втім, колоністи попервах не дуже звертали увагу на полонених, бо всі тільки й думали в ці хвилини, що про Ліщину та Кучму. Схоже було, що цього разу Кучмі не вижити. Підпливаючи кров’ю з шести ран і заплющивши очі, він лежав у тому тунелі, якого відстояв від ворога. Він не відгукнувся, коли Хізентлай сказала йому, що ефрафанці зазнали поразки й колонія врятована. Скоро кролі обережно вирили кругом нього ширшу нору й домовилися про чергування коло зраненого героя. Кролиці по черзі сиділи біля нього, злизуючи кров, очищаючи йому рани й дослухаючись, як він важко дихає.