Мария Романовская - Загнуздані хмари

А час минав. Ніна вибігла і твердо стала посеред шляху, піднісши вгору руку. Що б там не було, вона зупинить тут першу машину і проїде з нею на станцію! Їй пощастило: новеньке швидке авто вилетіло з-за повороту і плавно помчало на неї. Вона крикнула, замахала рукою. Машина затримала хід, але зразу ж різко шарпнулася вбік і, зачепивши Ніну крилом, помчала своєю дорогою. На хвилину Ніні здалося, що у віконечку промайнуло обличчя «таргана». Обурена, вона обтрусила порох з розірваного плаття. Стривайте, вона дожене їх, певно, дожене!

Знову почувся гудок. Це був вантажний автомобіль; сопучи, він ліз між розкопаними брилами… Ах, як нестерпно повільно повзе він по шляху! Ніна знов стала на дорозі, підвівши обидві руки. Ні, вона не пустить цього — хай хоч розчавить її своїми колесами! Але авто спинилось. Що таке? Чого хоче дівчина? Обвітрене обличчя шофера стурбовано оглянуло тоненьку постать. Так, їй треба якнайшвидше дістатись на вітростанцію, бо з її татом може трапитись велике нещастя…

— Яке ж нещастя?

О, вона не може зараз сказати, вона скаже потім, але ленінське слово, це серйозно, їй треба їхати якомога швидше…

— Добре! Лізь! Домчимо вмить!

Ніна, зрадівши, сіла в машину. Заревів мотор, і вони подерлися вгору. Стареньке вантажне авто закректало, застогнало і взяло такий швидкий хід, якого не можна було й сподіватись від його незграбної зовнішності. Гора розмотувалась спіраллю, як котушка, під його енергійним натиском. Швидше, швидше!..

Ніна зціпила зуби і примусила себе заспокоїтись. Може, вона встигне. Тим часом вітер ставав сильніший, грізніший. Він віяв назустріч з такою силою, що здавалось, загрожував поскидати геть усіх, хто завзято дерся вгору.

— Буде буря, — сказав шофер, — велика буря!..

Небо поснувалося клоччям хмар. Вони лізли жовто-сірими драконами, обвиваючи своїми хвостами башту вітроелектростанції. Ось зовсім близько вона вже зачорніла перед ними. Машина в'їхала між бараки робітників, що будували «вітрометр». І раптом збоку, біля одного з будиночків, на горбку Ніна побачила знайому автомашину, ту саму, що допіру відвезла дядю Толю назустріч… може смерті.

Гарячими руками Ніна вчепилася в руку шофера. На хвилину зупинитись!

Вона швидко зіскочила з однієї машини і побігла до іншої. В ній сидів той самий шофер, що не раз уже відвозив дядю до Гасіна.

— Де дядя?… — ледве дихаючи, запитала вона.

— Там?..

— Анатолій Сергійович? — здивовано поглянув шофер на її маленьку стривожену постать і кивнув головою на будиночок.

… Дядя там. Заїхав на хвилину. Коли їй треба його бачити, можна зайти туди, але товариш Катинський хотів би, щоб ніхто про це не знав. Вона розуміє?

Кам'яна гора звалилася з Ніниного серця. Дядя тут. Живий і цілий. Легко зітхнувши, вона побігла до машини і подякувала незнайомим, що її підвезли. Тоді вже поспішила до будиночка. Різкий порив вітру ледве не збив її з ніг. Але вона встояла і встигла вхопитись за ручку дверей… Милий вітер! Тепер він здавався вже не загрозливим, навіть привітним…

І раптом сумнів стиснув їй серце. А може, це брехня? Цей шофер, хоч Катинський завжди з ним багато розмовляв і, здається, порозумівся, може він… теж з «ними»? І, може, він навмисне завіз дядю Толю на цю непривітну скелю?

Ноги підкосились у Ніни. В розпачі вона рвонула двері. У ніс гостро вдарив запах ліків. У півтемній кімнаті вона побачила ліжко, на ньому щось безформне й неясне, а на стільці — Катинського.

— Толінько!

Вона кинулась до дяді і сховала голову в нього на грудях, все ще переживаючи тривогу, хвилювання.

— Що сталося?

Анатолій Сергійович взяв руками розпатлану голівку і заглянув у вічі. Покосившись на мовчазне ліжко, Ніна зашепотіла дяді про лист, про все, що ховалося між його рядками.

— Так ось як?

Закусивши губи, Анатолій Сергійович замовк. Навіть рука, як нежива, сповзла з Ніниного волосся, Ніна міцно стиснула її.

Тоді у відповідь на співчуття Анатолій Сергійович міцно поцілував племінницю і підштовхнув її злегка до ліжка.

— Це моя донька-приймачка, Ніночка, — сказав він комусь. — Вона тільки що привезла мені відомості про їх нові, на щастя, не здійснені злочини.

Ніна глянула на ліжко і побачила на білій подушці таке ж біле обличчя жінки. Але що це було за обличчя! Очі горіли на ньому — величезні, повні страждання, вони могли б, певно, спопелити промінням тієї надлюдської туги, яку випромінювали. Мука, гнів і біль — ось чим палали ці вкрай змучені, страшні очі.