Василь Тибель - Бурштин

Андрій Клімов

Утемряві через густі чагарі продирався чоловік. Гілки чіплялися за його зношений одяг, скубли волосся, шмагали по обличчю, та він на те не зважав, а вперто просувався вперед. Іноді, коли повний місяць пробивав густу темряву лісу й освітлював прогалини між деревами, у руці нічного мандрівника зблискувало лезо замашної сокири.

Нарешті чоловік вибрався на відкриту місцину. Тепер у місячному сяйві можна було розгледіти риси його обличчя: темна борода, довге волосся, стягнуте шкіряною стрічкою на потилиці, розсічена до крові брова, а в очах – лють. За спиною бігуна теліпалися лук і стріли в дерев’яному сагайдаці.

– Не втечете! Від мене ще ніхто не втік! Все одно дорога виведе до озера!..

Бігун знову заглибився в ліс, і тепер лише його тінь мигтіла на ледь освітлених місцях. Та ось нарешті високі дерева розступилися, попереду зблиснула гладенька водна поверхня, що віддзеркалювала нічне світило. Чоловік зупинився, прислухаючись. Удалині, десь попереду, лісову тишу порушувала гучна розмова, а потім долинув звук кінських копит, що ступали по розгрузлій дорозі.

Бородань зачаївся, припав до стовбура дерева, аби не видати себе.

– Їдуть… Таки встиг,– прошепотів він, стримуючи дихання. Він добре все розрахував. Далі відкрита місцина, й підібратися ближче було б важко, а тут саме те: лісова дорога обходить берег озера, а далі завертає до болота. Там він їх і зустріне.

Не треба було його лютити! Він прийняв їх гостинно, як утомлених подорожніх. Надав прихисток у своїй лісовій хатині, коней нагодував, а коли попросив ще один золотий за той збиток, що наробили вояки, перепивши меду, то отримав нагайкою по обличчю. Ох, не треба було його сердити! Не треба… Він і так поглядав на тих коней нав’ючених – не інакше, золото везуть князеві, а тепер… Тепер його ніхто не осудить, навіть Перун.

Бородань врешті вирівняв дихання.

Із лісу вигулькнули вершники. Воїни їхали неквапливо, впевнені у власній безпеці. Вони вже наблизилися так, що можна було розгледіти кожного. Попереду сам боярин, одягнений у довгу кольчугу поверх дорогого вбрання. На поясі меч у шкіряних піхвах. Коштовне каміння, що ним оздоблений пояс воїна, кидає відблиски місяця, а з-під кованого залізного шолома, начепленого абияк, вибивається кучеряве біле волосся. Позаду – ще двоє дружинників із дерев’яними щитами, в обладунках із цупкої шкіри. У кожного в руках спис, при боці – меч. За собою на повіддях ведуть ще пару коней, нав’ючених мішками. Очільник цього маленького загону безпечно сидить верхи й голосно щось розповідає, час від часу заливаючись сміхом.

Бородань розумів: у відкритому бою цей загін йому не здолати. Він би ніколи не наважився напасти на них, але тут ліс – його стихія. Та й захмелілі постояльці не дуже поспішали, тому й вирушили опівдні, от ніч їх і заскочила серед лісу, ще й він підсобив – указав кружний шлях.

– Не треба було мене сердити! – тихо повторив як заклинання, зі злістю посміхнувся й вправною рукою скинув з плеча лук.

Другою миттєво дістав стрілу. Пальці відчули натяг тятиви, а око вже виміряло відстань. Проте зупинився, почекав – надто вже багато відкритого простору. Якщо й поцілить одного, то двох інших не здолати. Он там, біля самого озера, схилена буревієм сосна! Ховаючись у тіні дерев, хутко перебіг туди. Аби не помітили!

Та дарма він хвилювався, подорожні були надто захоплені розмовою. Лісовий чоловік, наче дикий кіт, двома стрибками видерся на похилений стовбур. Почекав, поки під’їдуть ближче. Прицілився й вистрілив.

Стріла увійшла в горло білявого очільника біля самого кадика. Той поперхнувся на півслові та, гучно хапнувши повітря, осів з коня. Іншого дружинника настигла сокира, кинута із такою силою, що з легкістю пробила обладунки та застрягла в його спині. Хриплий стогін вирвався із грудей воїна. Змахнувши руками, він впав у болото. Сполохані коні шарахнули в бік, і тільки це врятувало третього вояка. Стріла лише ковзнула по його шолому й з фуркотом пішла в ніч.

Дружинник здибив коня, закрившись щитом. Тепер стріли одна за одною дзьобали міцний дерев’яний захист, обтягнутий шкірою, вгрузаючи в нього сталевими наконечниками. Вояк був готовий дати відсіч, але де ж небезпека? Навколо самі тіні. Він вихопив меч і почав вимахувати ним навсібіч, намагаючись уразити незримого ворога. Кінь під ним танцював, крутився на місці, аж поки не позадкував під самісіньку похилену сосну.