Назар Крук - Звірі

А чого я хотів? Щоб усі проекти Контори забуксували після жарохівського «Джокера»? Щоб я був кінцевою ланкою еволюційного ланцюга? Ні, не хотів я цього, я й не думав про це ніколи. Я просто добре робив свою роботу, мені ж віддячували за це різноманітними привілеями. І неприємно було відчувати, що хтось молодший, докладаючи менше зусиль (у десятки разів менше за мене), може зробити цю роботу краще.

Втім, це ми ще побачимо. Щойно дійде до серйозного (до ліквідації, наприклад), ми ще побачимо, хто з нас справжній професіонал… Ще побачимо…

Ну, і про що я зараз думаю? От про що? Про те, як доведу власну крутість, вбиваючи якесь дівчисько? Кому доведу? Максові? Жарохові? Собі? Та й навіщо комусь щось доводити? Я ж знаю, хоч і не хочу цьому вірити, але знаю: я — вже відпрацьований варіант. Хоч як важко це прийняти, але доведеться — я вже не Джокер…

Хтось підходить, відзначив я, дуже тихо, майже нечутно.

Не люблю, коли до мене намагаються ось так підійти — одразу свербить спина й потилиця, а уява мимоволі малює картини вбивства нещасного…

Я обернувся й побачив Макса.

— Ти чого крадешся?

— Хотів тебе налякати, — винувато посміхнувся він.

Я наказав параної поки що помовчати й посміхнувся у відповідь: — Індиго, ти, може, не знаєш, так я тобі скажу — мене лякати небезпечно, можу ненароком і вбити.

— Вже знаю, — він усівся поруч і безневинно так поцікавився: — Що таке «джокер»?

— Це особлива карта у колоді, яка може замінювати будь-яку іншу в іграх, — машинально відказав я, намагаючись зрозуміти, прочитав він думки чи отримав додаткову інформацію про мене.

Враховуючи, що читання думок було вже поза всілякими межами мого сприйняття, я повернувся до гіпотези про тестування. Це було логічно — Макс відзвітував перед Жарохом, а той підкинув йому нову інформацію про мене.

Та чи логічним було те, що Макс одразу відкрив її? Може, згідно з передбаченим Жарохом планом тесту, саме зараз я маю сказати: «Ага! Ось ти й попався!»

— Ти маєш якусь причетність до проекту Контори під цією назвою? — спитав тим часом Макс.

— Якою назвою? — почав клеїти дурня я.

— «Джокер», — сказав він, уважно дивлячись у вічі.

— Вперше про таке чую, — навіть якби мене тестували на детекторі брехні, запис моєї реакції виглядав би так, ніби я говорю чистісіньку правду. Чого хоче домогтися Макс, задаючи ці дурнуваті питання?

— Ясно… А чому ти щойно думав про карти? — гнув своє далі Макс.

Він зараз намагається впевнити мене в тому, що вміє читати думки? Але ж я дійсно думав про це просто перед його появою… І ніхто не міг цього знати. Чи Жарох упевнений в тому, що я постійно про це думаю? Ні, якби було так, він би вже давно списав мене. На фіг списав би…

— Коли саме я думав про карти? — спитав я, вдаючи, що намагаюся згадати.

— За мить до того, як почув, що я підійшов…

Що робити? Як відповісти?

Мене врятував «червоний» телефон. Ніколи не думав, що можу так зрадіти цьому дзвінку.

— Слухаю, — сказав я.

— Скажи йому, — наказав Жарох, — скажи, хто ти, — і дав відбій.

То мовчи, то говори… Ніколи не зрозумієш це керівництво…

Я сховав слухавку до кишені й поглянув на Макса. Той не зводив з мене чорнющих очей.

— Ну добре, — зітхнув я, — добре, для створення необхідної атмосфери довіри й співпраці я скажу тобі. Тільки обіцяй — нікому ні слова про це.

Макс замотав головою, очі заблищали тим самим дитя чим захопленням, яке у людини, що працює на Контору, вже давно мало б атрофуватися. Я нахилився до нього й змовницьки, підігруючи його захопленню, прошепотів:

— Джокер — це я.

Він здивовано й трохи ображено поглянув на мене:

— Знову жартуєш?

— Ні, — я також здивувався й відчув щось схоже на образу, — чого ти так вирішив?

— Та знаєш… не віриться якось, що ти — той самий Джокер… Нам про нього таке розповідали…

— Ну ти даєш! Брешу — не вірить, правду кажу — також не вірить! І ще хоче, аби я в його екстрасенсорні фішки вірив!

— Я просто… — він зніяковів, — просто якось інакше тебе уявляв…

— Ну, пробач. Забув одягнути чорний плащ і труси з літерою «Д». То що там з походженням? Хто батьки, з’ясував?

— Ні. Цього не знає ніхто. Її знайшли на вулиці у віці приблизно п’яти років. На питання, звідки й хто вона, дівчинка не відповідала. Вона взагалі не відповідала на жодне з поставлених питань. У дитбудинку спочатку вирішили, що дитина німа. Коли ж виявилося, що вона таки вміє говорити, то чимало зубів місцевих психологів та викладачів було зламано об неї. Вона говорила лише тоді, коли сама того бажала, й виключно те, що бажала. На намагання зав’язати якусь розмову відповідала байдужою мовчанкою.